Ингрид Нолль - Аптекарка

Протягом наступних днів мене не покидала підозра, що Левін — таємний співробітник автосалону, адже при купівлі коней теж у хід ідуть усі методи. Але я помилилася.

Недільного ранку довготелесий зайшов по мене.

— У таку чудову погоду… — розпочав було він.

Я пояснила, що пишу дисертацію і саме тому працюю в аптеці лише на пів робочого дня, ну, і вихідні мені, власне, потрібні для того, щоб сидіти за написанням роботи. Треба ж колись її нарешті закінчити.

Левін сидів за кермом. Він подарував мені сонячні окуляри, модель з барахолки. У них я була схожа на зірку шістдесятих. Про мене, звісно ж, можна сказати, що я маю добре серце і що дуже товариська, але компліменти про свою зовнішність сприймаю вкрай обережно.

Як згодом виявилося, Левін не був ніяким авантюристом. Він був наділений позитивною рисою — дивуватися всьому, немов дитина.

— Такого красивого саду я ще в житті не бачив! — зізнався він, коли після нашого повернення оглядав квартиру.

При цьому мій балкон не відрізнявся від тисячі інших, яких приклеїли до двокімнатних квартир у новобудові. Щоправда, я таки справді люблю квіти: у ящичках вилися жовті, червоні та помаранчеві красолі, у горщиках цвіли троянди, герані й навіть лілії, металеве поруччя граційно обвивав рожевий та білий горошок.

Щоб затримати його біля себе на довший час, я взялася пришивати йому напіввідірваний ґудзик.

Він міг би це зробити й сам, мовляв, невмілість — погана ознака зубного лікаря.

Я здивовано запитала, чому він вирішив вивчати стоматологію, адже вона взагалі йому не підходила.

— З тієї ж причини, з якої ви стали фармацевтом, — відповів Левін. — Щоб заробляти багато грошей.

Я уважно на нього глянула. Невже він справді так про мене думав?

Під час нашої наступної поїздки ми перейшли на «ти», але до ніжності так і не дійшло. Під час його третіх відвідин він тримав на руках молоденьку кицьку й радісно мені її передав. Мушу визнати, що для мене немає нічого привабливішого за котиків. Мені вже не раз пропонували кошенят, але я постійно відмовлялася через боязнь відповідальності. Мене днями не було вдома, у мене часто були нічні зміни в аптеці — або ж я хотіла кудись поїхати — що робити зі звірятком у такому разі? Левін пропустив мої сумніви повз вуха.

— Це кіт. Як його назвати?

— Котик Мурчик, — відповіла я й подумала про кицьку свого дідуся, яку так любила, коли була маленька.

— Мені не подобається, — зауважив Левін. — Назвемо його Тамерлан.

Тож тепер у мене був кабріолет і кіт. Ні одного, ні другого я не шукала. А за якийсь час у мене ще й з’явився молодий чоловік у ліжку.

Знову і знову я себе запитую, чи Левіна цікавила лише їзда в кабріолеті. Авто відігравало у наших стосунках певну еротичну роль, принаймні для нього. Для мене ж він був першим хлопцем, біля якого я знову сміялася і відчула себе молодою. Звісно ж, я не запитувала, чи у Левіна було вже багато жінок, але мені видавалося це малоймовірним. Хоча ми й спали одне з одним з певною регулярністю, але значно більше часу він інвестував у наші розмови. Здебільшого це я була ініціаторкою годинки ніжності, хоча правильніше було б таки говорити про сім-вісім хвилин.

Іноді ми їздили до Франкфурта, щоб там сходити в кіно. Я не вважала таку витівку вигідною, адже той самий фільм ішов і в наших кінотеатрах у Гейдельберзі. Але було приємно переміщатися місцевістю з чоловіком у такому ейфорійному настрої.

Сказати правду, то була гарна пора. Я поклялася собі, що не буду ані годувати Левіна, ані поїти, ані заколисувати, ані прасувати його сорочки чи навіть більше — друкувати для нього на комп’ютері. А втім, він таки порався біля мого авто, вмонтував туди дві колонки й майже нову автомагнітолу, коли йшов додому, то прихоплював із собою сміття або ж приносив котові залишки риби зі свого улюбленого кафе «Нордзее», де їдять навстоячки. Тож я не могла бути аж настільки безсердечною і не смажити худющому хлопчині стейк із цибулею: в університетській їдальні рідко коли бувало нормальне м’ясо. Проявляючи турботу, я мила ванну та купувала шкарпетки й спідню білизну, щоб після своїх трав’яних ванн він завжди мав під боком чистий одяг.

Над власною дисертацією я фактично не працювала. Левін мене від цього відмовляв, адже вважав титул доктора для аптекарки непотрібним. Я намагалася йому донести, що в аптеці я більшою чи меншою мірою працювала продавчинею (зі знанням комп’ютера), натомість здобувши кваліфікацію, мала б можливість обійняти посаду в фармакологічній промисловості або ж займатися дослідженнями.