Ингрид Нолль - Аптекарка

Герман Ґрабер, так його звали, кинув на мене сердитий погляд.

— Ви вважаєте мене старим скупердяєм, — мовив він, непомітно (він так вважав) полощучи свою вставну щелепу кавою. — Ви знаєте, що я багатий. Але, мабуть, не знаєте, що цей злиденний онук відправив мій новесенький «мерседес» на брухт. Тож якщо він, виконуючи тут безоплатно якусь дрібну роботу, нарікатиме на це, то я краще складу заповіт на користь якоїсь сироти.

«Це шантаж», — обурено подумала я й поклала йому ще одне тістечко на тарілку, розмальовану альпійськими квітами.

— До того ж відкритим залишається питання, — продовжував він, — чи це дві останні покоївки, чи мій онук повиносили з дому срібло й золото…

Я зашарілася й замовкла.

Здається, Герман Ґрабер цього не помітив, адже в цей момент побачив на шнурівці для білизни, що висіла в саду, чорний бюстгальтер.

На зворотному шляху я вирішила дізнатися від Левіна про той нещасний випадок. Розсердившись, він таки розповів.

— Найпевніше, я був перевтомлений і на секунду відключився. Я тоді якраз повертався з Іспанії, цілу ніч за кермом…

Мені це здалося безвідповідальним.

— Хтось постраждав?

— Не зовсім. «Мерседес» зіштовхнувся з вантажівкою, її причіп перекинувся. І знаєш, чим він був завантажений? Повидлом! Можеш собі уявити, який вигляд мала траса?

— Я тебе питала про постраждалих, а не про повидло.

— Якщо бути точним, то це був сливовий мус.

На якусь мить ми замовкли.

Опісля Левін мав право возити «мерседесом» лише діда, та й то — зі швидкістю черепахи. Користуватися новим «мерседесом» для власних потреб він більше не міг.

— На чому твій дід заробив такі статки?

— Він працював електриком на маленькій фірмі й винайшов якийсь сумнівний проміжний продукт, який пізніше виробляв уже на власному підприємстві. Він розбагатів іще змолоду, а потім сам же й занедбав власну фірму. Коли мій тато помер, дід продав підприємство.

Я знала, що тато Левіна був органістом і, очевидно, мало цікавився процесом фабричного виробництва.

— Твій дід, мабуть, має виховну мету, — сказала я не без зловтіхи.

Левін заперечив.

— Він — садист. Він змушує мене їздити на велосипеді! Усякий інший уже давно б запхав до онукової кишені тисячку.[Ідеться про грошову одиницю, яка у ФРН була в обігу до 2002 року ― німецькі марки та пфеніги. За даними сайту freecurrencyrates.com 1000 марок ― це приблизно 518 євро.]

Ми виїхали на автобан, хоча я б краще обрала романтичну гірську дорогу через Вайнгайм. Як і раніше, мені впало в око, що Левін їхав надто швидко, але цього разу я запанікувала.

— Трішки повільніше, — попросила я. — Ми ж не поспішаємо. До речі, я вважаю дуже благородним з твого боку, що ти відвідуєш діда й без тисячки.

Левін узагалі не зменшив швидкості.

— Через благородність я його точно не відвідую, — сказав він. — Як на мене, то краще б він дав дуба сьогодні, ніж завтра. Але він постійно погрожує змінами в заповіті.

Я не змогла втриматися від зауваження.

— Але останнім часом ти не так уже й часто користувався велосипедом. Тож можеш терпляче дочекатися спадку.

— Аж поки я сам не постарію і посивію. Старий чіпляється за життя. Він так і до ста може дотягти!

Я засміялася.

— Облиш його. Можливо, у тебе ті самі гени й ти теж доживеш до такого віку. До речі, що ти плануєш робити зі спадщиною?

Левін рознервувався ще більше:

— Куплю спортивну машину, подорожуватиму, візьму участь у ралі Париж — Дакар. Хай там як, але мені більше не доведеться виривати гнилі зуби.

Я оніміла. У його планах не було місця ані для професії лікаря, ані для мене.

Наступного вечора я демонстративно залишила його дисертацію на кухонному столі й після тижнів перерви взялася за свою.

Я була дурною куркою: якщо так і далі триватиме, то я й не захищу дисертації та не здобуду можливості займатися науковою діяльністю, і не вийду заміж та не народжу дітей.

Коли опісля зателефонувала Доріт, то я місця собі не знаходила від сорому, бо таки розповіла їй про свій внесок у кар’єру Левіна.

— Щось я зовсім не здивована, — зізналася вона. — Тобі не треба було з ним з’їжджатися. Ти справді його кохаєш?

— Думаю, так, — відповіла я.

І так було насправді. Всупереч усім сумнівам, які продукував мій мозок, всупереч усім тривожним сигналам, які відчувала майже на дотик, — я його кохала. Коли він, скрутившись, немов зародок, спав біля мене, то я могла плакати від такої ніжності. Коли він жадібно їв і радів їжі, яку я приготувала, коли захоплювався в аптеці різними флакончиками, коли в моїй присутності ставав радісним — тоді все було добре, дуже добре. Це справді були години щастя, коли ми разом з Тамерланом сиділи на дивані, разом його гладили й слідкували за погонями Джеймса Бонда. Втім, бували й самотні вечори, коли я не знала, де він. Звісно ж, кожен з нас був вільним іти й приходити, коли захоче. Я була надто горда, щоб його розпитувати, а можливо, надто боялася його втратити.