Ингрид Нолль - Аптекарка

— Наша дитина має навчитися грати на піаніно, — сказав Левін. — Гелло, гадаєш, вона матиме дар до музики? Зрештою, мій тато грав на органі.

Я покосилася на Дітера, який раптом схопив першу-ліпшу різдвяну кульку й розбив її об велике вікно в зимовому саду.

Левін завмер, у мене з рук випав пряник.

Але Дітер на тому не заспокоївся. Об шибку вдарялася одна кулька за другою, розбиваючись на блискучі уламки.

Я хотіла зупинити Дітера, але Левін мене стримав. Тоді тихо промовив:

— Нам зараз краще зникнути. Він у таких випадках несамовитий!

Мене не влаштовувало те, що ми покидаємо Дітера поруч із вогнями на дереві, але Левін потягнув мене до спальні й замкнув двері на ключ. Тоді підсунув під двері комод і спорудив у такий спосіб справжню барикаду. Мене проймав циганський піт.

— Він же не зробить нам нічого поганого, — прошепотіла я.

Здавалося, Левін не задумувався над тим, що стало причиною люті Дітера, натомість я знала про це більше ніж добре. Ми чули богохульні прокльони, а тоді звук, немов щось розбилося на дрібні шматочки й падало з невгамовним грюкотом. Я підозрювала, що то розбилося одне з великих вікон у зимовому саду. Коли на тривалий час запанувала тиша, ми вислизнули з кімнати. Дітера ніде не було. Але зимовий сад здавався полем бою.

— Треба негайно перенести рослини в теплі приміщення, — сказала я. — За такої температури вони замерзнуть.

Продовження різдвяної ночі ми провели за тяганням горщиків та вазонів, причому Левін навіть не подумав засумніватися, чи мені не пошкодить підіймання такої ваги. Зрештою ми таки позбирали уламки та осколки на одну купу, а Левін спробував тимчасово загатити величезну діру пластиковими пакетами та шматками картону. Вітер і дощ вони хоч і стримували, але для грабіжників то був чудовий вхід. Де знайти 25 грудня скляра? Ми абстрагувалися від цієї проблеми й пішли спати. Левін одразу ж заснув, натомість від люті та виснаження я спромоглася лише на безслізне схлипування.

Коли до кімнати потрапило перше світанкове світло, то просвітління прийшло й у мою голову. Я розуміла, що в цій катастрофі є частина й моєї вини. Виходу не було. Мені треба обрати за батька або одного, або другого. Після Дітерового нападу люті я запитувала себе, чи він підхожий кандидат, адже своїми вчинками сам себе дискваліфікував. А як він відреагує на відмову? Навіть уявити страшно.

Цього першого святкового дня Тамерлан дивився на мене ображеним поглядом: нічого не було на звичних місцях, усюди серед дороги стояли у великих горщиках рослини. Оскільки більше мене ніхто не чув, я заговорила з котом.

— Якби ти був псом, — звернулася я, — то я б узяла тебе зараз на довгу прогулянку; окрім того, ти б міг уночі стежити за тим, щоб у будинок не пробралися злодії. На чоловіків, на жаль, не можна покластися.

Обидва спали. Я випила чаю, з’їла шматочок пирога, всупереч очікуванням, без блювотних рефлексів. Тоді тепло вдяглася й сіла в машину. Я доїхала аж до Оденського лісу, а тоді — сама-однісінька — здійснила довгий зимовий марш, щоби провітрити голову. Та доленосного рішення чистим розумом я так і не могла прийняти. Я лаяла Дітера, а Левіна вважала маминим синочком.

— Найважливіше — це ти, — промовила я до власної дитини.

Коли з червоними щічками й теплими ступнями я знову повернулася додому, на столі лежала записка від Дітера: «О третій годині прийде скляр, щоб зробити заміри». Опріч того — оскільки Левін вирубився — він повибивав небезпечні зубчики з шибки, а тоді відніс на смітник усі ті скалки різдвяних кульок та віконного скла.

Левін устав з ліжка.

— Вибач, сонце, — сказав він, — мені треба було виспатися.

— Нічого страшного.

— Ти не пригадуєш, що саме так розлютило Дітера? — запитав він.

Я похитала головою.

Левін попросив кави. Я поставила воду, щоб та закипіла, і помітила, що Дітер поклав морожену гуску поблизу печі; оскільки ж їй знадобиться десь чотирнадцять годин, щоб відтанути, то сьогодні, мабуть, не варто розраховувати на святкову вечерю.

— А де Дітер?

Я теж цього не знала.

Прийшов скляр, зневажливо похитав головою, а тоді склав власне уявлення про цю ситуацію.

— І ще й у перший день свята, — пробурмотів він. — Як таке могло статися? Тут знадобилися добрячі зусилля!

Я задумано подивилася на мудрого чоловіка. Він мав рацію. Ламкою різдвяною кулькою таке вікно не розбити. Напевно, Дітер приніс із підвалу кувалду Германа Ґрабера, а це не можна було йому пробачити як дію в стані афекту.