Ингрид Нолль - Аптекарка

Я злякалася.

Мені здавалося, що Дітер уважно мене вивчає.

— Якщо ви проти, я зайду ще раз увечері.

«О Боже, — подумала я, — він бачить, що я знаю, хто він, і думає, що я упереджено ставлюся до звільнених ув’язнених».

Тож я люб’язно запросила його зайти, відвела до кімнати Левіна й принесла йому газету і пиво. Двері залишила відчиненими. Мені було якось ніяково від того, що Дітер нишпоритиме в речах Левіна. Я рішуче зайшла до кімнати з ганчіркою для витирання пилу в руках й почала наводити лад довкола Дітера. Краєчком ока ми спостерігали одне за одним. З удаваною дружністю я запитала, чи він родом з Гейдельберга.

— Ні, але я жив тут раніше. Моя сім’я зі сходу.

Дітер говорив літературною німецькою, на відміну від Марґо, яка б ніколи не змогла приховати, що походить із цих країв. Він справді був її чоловіком? Безтурботно та простодушно витираючи пил, я запитала:

— Ви вчилися разом з Левіном?

— Ні, — відповів Дітер так само мило, — але ми здійснили кілька спільних подорожей.

Так ми наблизилися до справи. Здавалося, Дітер розмірковував, чи я була тимчасовою, чи сталою дівчиною, і чи мені відомо щось про минуле Левіна.

Я його випередила.

— Ми з Левіном плануємо скоро одружитися, — сказала я.

— Тобто можна сказати, що Левін закінчив навчання?

— Йому ще небагато залишилося.

— А його дід іще живий?

То було підступне запитання, але корчити з себе незнайка в цій ситуації було б нерозумно.

— Він недавно помер.

— То Левін мав би розбагатіти. Мене дивує, що за таких обставин він вдовольняється однією кімнатою.

«Він хоче мене розкусити», — подумала я, розізлившись, і вирішила не здаватися.

— Заповіт набуває чинності лише після засідання суду в справах спадщини, — сказала я. — А це не відбувається з сьогодні на завтра.

Він більше не розпитував, а натомість раптом сказав:

— Мені недобре. Можна, я приляжу? Думаю, Левін не заперечуватиме, якщо я трішки відпочину на його ліжку.

Без особливої радості я бачила, як він знімає черевики (ну хоча б це) і зручно вмощується; протерті місця на його шкарпетках трималися разом лише завдяки нейлоновому каркасу.

З поганим передчуттям я вийшла й причинила двері, залишивши шпарину.

Я вже давно вимила всю квартиру до блиску, а Левіна досі не було. Дітер спав собі далі. Я підкралася до його ліжка й стала його розглядати. Він зовсім не вписувався в мій образ наркоторговця: так не виглядав жоден злодій — своєю картатою сорочкою й кордовими штанами він мені радше нагадував британського студента чи вестфальського геодезиста. На його обличчя наклало свій відбиток велике виснаження; загалом — мудре обличчя, яке, якщо зізнатися, мені навіть подобалося. І як він міг злигатися з Марґо! Мене зворушило те, що ніготь на великому пальці лівої руки був покалічений. У мене прокинулося щось на кшталт співчуття до сплячого чоловіка, тож я принесла зі своєї кімнати шерстяну ковдру й накрила його.

Оскільки Левін купив добру їжу, то повернувся додому не надто пізно. Я прокралася до дверей, як тільки почула автомобіль, і відчинила їх іще до того, як він встиг устромити ключ у замок. При цьому приклала палець до губ і прошепотіла:

— Він тут.

— Хто? — запитав Левін надто голосно.

Я ще раз пояснила йому, щоб він був тихо, й провела до його ліжка. Левін не вірив власним очам, коли побачив свого партнера, а тоді рушив за мною на кухню. Мій хоробрий хлопець нервувався, потягнувся по сигарети й попросив, щоб я розповіла все, про що ми говорили.

— Не хвилюйся, він був мирний, немов ягнятко, — сказала я. — Але мені довелося йому розповісти, що твій дід помер, адже він дізнався б про це так чи інакше.

Левін дратувався.

— Що тепер будемо з ним робити?

— Дамо йому відіспатися, нагодуємо і разом погуляємо в парку, — запропонувала я.

Левін глянув на мене з повагою.

— Хто б міг подумати, що ти така крута. Ти б могла бути справжньою гангстерською нареченою!

Я не зізналася, що я, власне, такою вже була, тож почала готувати їжу, поки Левін заважав своєю метушнею. Як терапію від хвилювання я доручила йому чистити яблука. Левін схопився за найгострішого ножа й одразу ж порізав палець. Поки я накладала пов’язку, перед нами раптом постав — у шкарпетках — наш гість. Побачивши краплини крові, він збліднув і відвернув від нас погляд. Я витерла стіл.

Дітер знову підійшов ближче.

— Ну, старий, — сказав він і сильно (надто сильно?) поплескав Левіна по спині, — Марґо більше не живе у Гейдельберзі у Лори в провулку Ґрабенґассе?