Ірина Смолич - Пісок у склянці

Траса у ці ранкові години виглядала безлюдною. За ніч асфальт повністю просохнув, і важко було уявити, що зовсім недавно по ній мчав бурхливий водний потік, викликаний найсильнішою за останні місяці зливою. Єдине, що нагадувало про вчорашню негоду, це величезні калюжі з обох боків від шосе, які виблискували бездоганною гладдю своїх поверхонь, та декілька пошматованих хмарин біля самого небосхилу. Щоб не пропустити потрібний поворот, Віктору довелося останні кілометри майже плентатися. Він видивлявся знак з написом «Чорнолісся», бо без нього відшукати сам населений пункт виявилося б неможливим. На щастя, дороговказ знайшовся легко, хоча і був частково прихований високими кущами. Фарба на ньому давно зблякла та вицвіла, а в окремих місцях і зовсім злиняла, оголивши невеличкі ділянки напівгнилої фанери. Але навіть у такому стані старий дерев'яний щит чудово виконував свої функції. Віктор звернув з траси, проїхав по вузькому путівцю вглиб лісу, де здолав декілька великих калюж з водою, вискочив до залізних воріт і нарешті зупинився перед двоповерховим кам'яним будинком.

Попри чудовий безхмарний день, сонячне світло не доходило сюди, бо губилося в кронах густих дерев. Навкруги панував повний спокій, і тільки працелюбний дятел вистукував свій таємничий код, та десь в заростях цвірінькала пташина. Віктор вимкнув двигун і виліз з авто, та вже наступної миті його легені наповнилися вранішньою прохолодою і п'янким ароматом прілого листя, яке товстим шаром вкривало землю. Поблизу не було ніяких інших споруд, окрім будинку за залізною брамою, і це здавалося трохи дивним; Віктор розраховував побачити принаймні невеличке селище. Йому і на думку не могло спасти, що під Чорноліссям пан Бове мав на увазі лише власний будинок, схований від сторонніх очей у лісовій глушині. Виходило, якщо старий проживав в ньому на самоті, то шансів знайти рукопис практично не залишалося. До того ж не додавало оптимізму і тутешнє оточення. Територія навколо будівлі виглядала занедбаною та неохайною, починаючи з доріжки й закінчуючи двоповерховим будинком, який являв собою чималенький особняк в класичному стилі з білої цегли. Майже всі його вікна були щільно забиті дошками, а колір фасаду нагадував брудний сніг під весняним сонцем. Ймовірно, колись будинок вражав розкішшю, проте тепер від його минулої величі не залишилося і сліду.

Віктор пройшов по вкритій листям доріжці, піднявся кількома рипучими сходинками та зупинився біля головного входу, від якого неприємно тхнуло цвіллю. Зблизька будинок здавався старішим та ще більш обшарпаним. Масивний ґанок почорнів і покосився від часу, а міцні на вигляд двері вкривали глибокі подряпини. Хто міг залишити їх, Віктору навіть думати не хотілося. Його зацікавила стара бронзова ручка, яку прикрашав незвичайний витіюватий малюнок. Вона нагадувала чи то голову звіра з відкритою пащею, чи то забрало середньовічного лицаря. Було в ній щось лячне, дивакувате. Нічого подібного Віктор ніколи не зустрічав — ні в антикварних крамницях, де йому доводилося купувати старовинні книги, ні на різних аукціонах. Він провів пальцями по її шорсткій поверхні, й тільки після цього обережно постукав у двері, чим мимоволі викликав розкотисте відлуння.

Минула хвилина, потім друга. Могильна тиша, яка спостерігалася всередині, потроху починала діяти на нерви. Мабуть, Віктор марно приїхав сюди, але йому хотілося бути абсолютно впевненим, що зроблено все можливе заради пошуків рукопису. Саме тому він не пішов назад до машини, як підказував здоровий глузд, а завернув за ріг та попрямував уздовж фасаду по вузькій стежці до задньої частини будівлі; він все ще сподівався знайти сліди недавньої присутності пана Бове. Однак картина, що відкрилася йому цього разу, тільки підтверджувала його найгірші побоювання — у будинку давно ніхто не мешкав. Частина вікон тут теж була позабивана дошками, а разом з ними і двері, які вели до помешкання. Скрізь були розкидані шматки іржавого дроту, брудне ганчір'я та бита цеглина. Картину доповнювала запліснявіла металева діжка з дощовою водою біля обшарпаної стіни. Потрібно було бути або божевільним, або безнадійним романтиком, щоб оселитися тут, хоча ні до першої категорії, ні тим більше до другої пан Бове, вочевидь, не належав.

Швидше із цікавості, ніж розраховуючи на успіх, Віктор наблизився до одного з вікон і заглянув усередину. Перед його очима постала велика кімната, центральну частину якої займав накритий скатертиною обідній стіл та розставлені навколо нього стільці з високими різьбленими спинками. Навпроти вікна на стіні висіло безліч старих фотографій із зображенням людей у дивному одязі, а в дальньому кутку містився чималенький камін з червоної цеглини й дерев'яне крісло-гойдалка. Кімната нагадувала вітальню, де холодними зимовими вечорами господарі насолоджувалися запашним глінтвейном біля розпаленого каміна. Віктор навіть представив веселе потріскування полін у ньому. Проте було помітно, що і всередині будинку панує атмосфера занедбаності: вицвілі шпалери на стінах місцями відклеїлися та почорніли від плісняви, усі меблі вкривав товстий шар пилу, а зі стелі звисало павутиння.