Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

— Невже? І що мене зупинить? Може, твоє гарненьке личко? Так от, мені на нього начхати. Ти не в моєму смаку. А якщо ти розраховуєш на свого дурнуватого приятеля, то даремно. Цього разу я зробив так, щоб він нам більше не заважав.

— Який же ти негідник! Горіти тобі в пеклі.

— Я не вірю в пекло. І в бога теж не вірю, — знову зареготав юнак. — А от у те, що ти зараз пошкодуєш про свою поведінку, я безумовно вірю.

У його руці з'явився знайомий мисливський ніж. Те, що Патрік здатний ним скористатися, не виникало жодних сумнівів. Він стояв біля краю уступу, кремезна фігура чітко вимальовувалася на тлі зоряного неба. І хоча Симона вважала свій план не таким вже й поганим, вона розуміла, що має всього одну спробу перевірити його. Іншої просто не буде. Вона тремтячими пальцями витягла з кишені ракетницю, обхопила рукоятку двома руками та, прицілившись, натиснула на гачок. Грім пострілу розірвав тишу. Яскравий спалах висвітив кам'янистий майданчик, а також Патріка, на якому красувалися окуляри нічного бачення. Ракета пронеслася над його головою і злетіла високо в небо. Юнак загорлав, засліплений спалахом, і мимоволі відступив трохи назад. При цьому він упустив свій ніж і зірвав окуляри. Наступної миті його нога пірнула у порожнечу, він втратив рівновагу та зі страшним криком полетів униз. Симона примружилася і, відкинувши ракетницю, закрила долонями вуха — їй було нестерпно чути його волання.

Крик обірвався зненацька, його змінила гнітюча тиша. І тут Симона заридала, не в змозі більше стримувати емоції, які накопичилися всередині неї. Ну скільки, скільки доля випробовуватиме її на міцність? Чи це розплата за те, що вона тоді залишила Алека на самоті й фактично прирекла його на смерть? Напевно, їй ніколи не вдасться вирватися з клятого лабіринту. Так, може, краще просто зараз покінчити з усім цим? Розірвати порочне коло, зробивши крок назустріч нескінченності. І більше не виникне почуття провини, невизначеності, страху. Почуття, що колись вона знову побачить у вікні загиблого друга, який дивитиметься на неї з німим докором.

Але у долі, мабуть, були щодо неї інші плани. Навіть крізь ридання вона почула знайомий голос, що змусив Симону миттєво заспокоїтися. Це був Мартін і він вигукував її ім'я.

— Я тут, я тут! — закричала дівчина у відповідь та кинулася до краю уступу, намагаючись у світлі ракети розгледіти внизу хоч щось.

Перше, що привернуло її увагу, було тіло Патріка. Він лежав з розкинутими руками біля підніжжя, нагадуючи зламану ляльку. Симона швидко відвела погляд і обнишпорила очима довколишній простір. І тут вона помітила Мартіна, який сидів на землі неподалік від уступу та махав їй рукою. Його нога вище коліна була перев'язана чимось світлим, можливо, шарфом або светром. Подробиць вона не розгледіла.

— Ти там як? У тебе все гаразд? — від напруги її голос майже зривався.

— Я в порядку, — озвався Мартін, і у Симони відлягло на серці. — А як ти? Я бачив, що хтось впав униз.

— Це Патрік. Я вистрілила в нього з ракетниці.

— І правильно вчинила.

— Я в цьому не впевнена.

— У тебе не було вибору, — пролунало знизу, після чого ракета згасла й чоловіка поглинула темрява.

Симона тяжко зітхнула, чудово розуміючи, що він має рацію. Все скінчилося. Їй вдалося вийти з бою переможницею. І більше не треба нікуди бігти, ховатися та думати, як врятувати своє життя. Можна розслабитися. Хоча ні. Напевно, Мартіну не завадить допомога. Тому відпочивати вона буде потім, після того, як зійде униз і викличе рятувальників. Аби тільки не розбився супутниковий телефон, як його занадто самовпевнений господар.

Раптово в куртці заграла мелодія «Хеллоу, Доллі!». Симона сунула руку в кишеню — з'ясувалося, це дзвонив телефон Мартіна. Яке щастя! Можна викликати допомогу, якої вони так потребували: самостійно, без рятувальників, їм звідси не вибратися.

Симона дістала телефон і натиснула кнопку «Відповісти».

— Алло... — вимовила вона у слухавку трохи захриплим голосом, намагаючись не звертати увагу на перешкоди та страшний тріск.

— Це хто? — чоловік на іншому кінці дроту явно зніяковів. — Слухай, крихітко, поклич до телефону Мартіна. У мене до нього термінова справа. Скажи йому, що дзвонить виконроб. На об'єкті сталася аварія, тому він має негайно приїхати.

Симона мимоволі усміхнулася: це зухвале «крихітко» від незнайомця прозвучало для неї приємніше за будь-який комплімент. До того ж, звідки цьому чоловікові знати, що ще хвилину тому їй з Мартіном довелося боротися за життя. Ні більше, ні менше.