Ірина Смолич - Нескінченне відлуння

— Розрахуватися за що?

— Я так зрозуміла, за виконану роботу.

Мартін похитав головою.

— Тобто він допомагав Нікі скоювати злочини?

— Судячи з усього, так, — підтвердила Симона. — Адже саме Патрік розгромив мою квартиру.

— От же покидьок!

— Не те слово! Так що нам тепер робити?

— А що ти пропонуєш?

— Взагалі, я хотіла знайти твій наплічник — він має бути десь тут. Там лежить заряджена ракетниця, нам би вона не завадила.

— Вона у мене, — Мартін дістав з кишені ракетницю та покрутив у руках. — Випадково натрапив на наплічник у темряві. Це ти його кинула?

— Так, мені довелося. Але як добре, що ти його знайшов! Тепер наші шанси у протистоянні з цієї сволотою значно зростають, — дівчина спробувала в черговий раз розірвати зубами скотч на руках.

— Давай допоможу, — Мартін вхопився за край скотчу та з усієї сили рвонув його. Піддавшись, скотч з тріском лопнув.

— Дякую, ніяк не могла позбутися цієї гидоти, — Симона віддерла залишки стрічки з зап'ясть. — Слухай, ти знаєш, хто щойно кричав?

— Гадаю, наш кровожерливий приятель. Напевно, помітив моє зникнення і дуже засмутився.

— Ти спеціально запустив мелодію на телефоні, щоб його виманити?

— Звичайно! І щоб ти зрозуміла, що зі мною все гаразд, та вибиралася з табору, поки його немає.

— Ти мій герой! — Симона обійняла чоловіка за шию, притискаючись до його прохолодної щоки. — Якби не ти, я вже померла б. Його цікавили лише гроші. А свідки йому точно ні до чого.

Мартін трохи відсунувся та глянув їй просто в очі.

— Послухай, ще нічого не закінчилося. Ми, як і раніше, у величезній небезпеці. Тому нам краще розділитися — так у мене з'явиться більше свободи для дій. Чи зможеш ти самостійно залізти на гору? Я знаю, що в темряві це зробити непросто. Проте кращого місця, щоб сховатися, годі й шукати. І мені було б набагато спокійніше за тебе.

— Але я...

— Благаю тебе, заради мене, — Мартін простягнув їй ракетницю. — Ось візьми, це про всяк випадок. Я обіцяю, що не дам йому зруйнувати наше життя. Просто зроби, як я прошу.

Симона важко зітхнула. Їм знову доводилося розлучатися.

— Гаразд, я зроблю, як ти хочеш. Але будь обережний. Цей чоловік по-справжньому небезпечний.

— Я знаю. Не хвилюйся, все буде добре, — Мартін повернув її обличчям до гори. — І намагайся дотримуватися цього напряму. У тебе телефон з собою?

— Він сів.

— Тоді візьми мій.

— А як же ти? У Патріка є окуляри нічного бачення.

— За мене не турбуйся, я впораюся. Ну йди вже.

Симона поцілувала його в щоку та швидко рушила в бік гори, до якої залишалося зовсім небагато. Йти було легко — дорогу освітлював мобільний телефон, даючи досить світла, щоб не чіплятися за каміння. І тільки в голові безперервно клубочилися неприємні думки. А якщо у Мартіна нічого не вийде? Якщо він не зможе впоратися з Патріком, що тоді? Навіть подумати страшно. Ні, краще зосередитися на майбутньому підйомі. В принципі, він був не таким вже й крутим, наскільки Симона пам'ятала. Єдине, що її турбувало, це суцільна темрява, яка анітрохи не додавала оптимізму. Дякувати богові, хоча б коліно не боліло. Тому вона має впоратися з цим завданням. Головне, налаштуватися і йти вперед не зупиняючись. А ще не брати собі в голову всілякі дурні питання. Мартіну в тисячу разів важче. Саме зараз він ризикує своїм життям, і не в останню чергу заради неї. Щоб вона могла повернутися додому живою та неушкодженою.

Симона вже неабияк віддалилася від місця, де вони зустрілися з Мартіном, та раптом позаду знову почувся крик. Всередині неї все заціпеніло від страху. Вона безоглядно помчала вперед, намагаючись не думати про те, що сталося, хоча її уява малювала жахливі картини. А якщо врахувати, що Патрік використовував прилад нічного бачення, то у нього була істотна перевага в цьому пекельному змаганні на виживання. І все ж таки вона не втрачала надії, що з Мартіном все гаразд, отже, він зуміє вигадати план, який допоможе їм впоратися з їхнім супротивником.

Через деякий час світло мобільного телефону вихопило нижній уступ гори, куди вона мала піднятися і де її напевно очікувала безпека. Симона трохи віддихалася, а потім уважно оглянула уступ з усіх боків. Його висота становила метрів двадцять, закінчувався він маленьким майданчиком. Причому зійти туди можна було тільки з одного боку, положистого, східчастого, що був складений з великого каміння. Ну що ж, час лізти на гору. У неї однаково немає вибору — повернутися зараз до табору рівнозначно самогубству.