Стівен Кінг - Кінець зміни

А ще — їй цікаво.

Вона стукає в прочинені двері й, не почувши відповіді, зазирає.

— Барбаро! Це Холлі. Можна до тебе?

Барбара кволо всміхається і відкладає потертий примірник «Пересмішника», який читала. Мабуть, то їй дав чоловік з візком, думає Холлі. Дівчинка скулилася в ліжку, на ній не лікарняна сорочка, а рожева піжамка. Холлі міркує, що це, мабуть, мама їй принесла разом із «ThinkPad», який лежить на тумбочці. Рожева майка трохи додає Барбарі живості, але дівчинка все одно дещо млява. На голові пов’язки нема, тож забиття, вочевидь, не таке вже й страшне. Холлі гадає, чи не з якоїсь іншої причини було вирішено потримати тут Барбі до завтра. Причину вона придумує лише одну, хотіла б вважати її дурною, але поки що це не вдається.

— Холлі! Як ви так швидко встигли?

— Я до тебе їхала. — Холлі заходить і зачиняє за собою двері. — Коли друг опиняється в лікарні, його треба навідати, а ми друзі. Я батьків твоїх бачила коло ліфта. Вони казали, ти хочеш зі мною поговорити.

— Так.

— Що я можу зробити для тебе, Барбаро?

— Ну… можна про одне спитати? Це доволі особисте.

— Гаразд. — Холлі сідає на стілець коло ліжка. Обережно, наче до стільця може бути підведений струм.

— Я знаю, вам бувало в житті дуже важко. Ну, коли ви молодшою були. До того, як працювали в Білла.

— Так, — каже Холлі. Верхнє світло не горить, тільки лампа на тумбочці. Її світло немовби зближує жінку й дівчинку, створює для них окреме, особисте місце. — Бувало дуже кепсько.

— А вам ніколи не хотілося себе вбити? — Барбара нервово хіхікнула. — Ну, я ж казала, це дуже особисте питання.

— Двічі, — не вагаючись, каже Холлі. Вона почувається на диво спокійно. — Уперше десь у твоєму віці. Бо діти в школи поводилися зі мною погано, обзивали негарними словами. Я не могла це пережити. Але я не дуже старалася. Просто випила жменю аспірину й засобу проти набряків.

— А другого разу більше старалися?

То важке запитання, і Холлі добре над ним думає.

— І так, і ні. То було після неприємної пригоди з моїм шефом: зараз це називають сексуальним домаганням. А тоді, можна сказати, ніяк не називали. Мені було за двадцять. Я випила сильніших таблеток, але замало — і я частково це розуміла. Тоді в мене була дуже нестабільна психіка, але я була не дурна, і ота недурна частина мене хотіла жити. Частково тому, що я розуміла: Мартін Скорсезе буде далі знімати кіно — і мені хотілося подивитися його фільми. Мартін Скорсезе — найкращий серед нині живих режисерів. У нього довгі фільми — як романи. А більшість фільмів — лише як оповідання.

— А ваш шеф — він на вас нападав ?

— Мені не хочеться про це говорити, та й не важливо це. — Холлі не хоче й підводити очі, але нагадує собі, що перед нею Барбара, і примушує себе подивитися на неї. Адже Барбара — її друг попри всі заскоки й штуки Холлі. А тепер ця дівчинка сама в біді. — Причини ніколи нічого не означають, бо самогубство йде проти всіх людських інстинктів, і тому це — ненормально.

Ну хіба, може, в окремих випадках, думає вона. У якихось безнадійних випадках. Але з Біллом не так.

Я не дам йому опинитися в безнадійній ситуації.

— Я знаю, що ви маєте на увазі, — каже Барбара. Вона перекочує голову туди-сюди подушкою. У світлі лампи на її щоках видно сліди сліз. — Я знаю.

— А що ж ти робила в Нижньому місті? Хотіла вбити себе?

Барбара заплющує очі, але сльози пробиваються з-під повік.

— Я так не думаю. Принаймні, спочатку так не було. Я туди пішла, бо мені це сказав голос. Мій друг. — Вона замовкає, замислюється. — Але ж ні, він мені не друг. Друг би не казав мені вчинити самогубство, правильно?

Холлі бере Барбару за руку. Зазвичай торкатися іншої людини для неї важко, але не зараз. Може, це тому, що вона відчуває, що вони з дівчинкою перебувають у якомусь своєму захищеному просторі. Може, річ у Барбарі. Може, і те, і те.

— Який це друг?

Барбара каже:

— Той, який з рибками. Усередині гри.

Саме Ел Брукс котить бібліотечний візок головним вестибюлем лікарні (проминувши подружжя Робінсонів, які чекають на Холлі), і саме Ел сідає на інший ліфт — до галереї між основною лікарнею і Клінікою мозкової травматології. Саме Ел вітається з сестрою Рейнер на пункті чергування — вона тут давно і вітається з ним, не підводячи очей від екрана комп’ютера. І той-таки Ел котить візок коридором, але коли він залишає книжки в коридорі й заходить до палати 217 — Ел Брукс зникає, і натомість з’являється Z-Бой.