Стівен Кінг - Кінець зміни

Холлі тисне дівчинці руку, але мовчки.

— Я — не чорнувата, але той голос сказав мені, що це так, бо я не зростала в багатоквартирному будинку, батько мене не бив, а мати не вживала наркотики. Бо я ніколи не їла листової капусти з кукурудзяниками, навіть не знаю, які вони з себе. Бо я кажу «бадмінтон», а не «бамбінтон», «що», а не «шо». Бо в Нижньому люди бідні, а на Тіберрі-лейн мають усе, що треба. У мене є банківська картка, хороша школа, Джер ходить до Гарварду, але… але ви хіба не бачите… Холлі, ви хіба не бачите , що я ніколи…

— Ти ж цього не вибирала, — каже Холлі. — Ти народилася там, де народилася, і такою, як народилася, — і я теж. І всі ми, по правді кажучи. А в шістнадцять років тебе не просили змінювати нічого, крім хіба одягу.

— Так! І я розумію, що не маю чого соромитися, але голос змусив мене соромитися, відчути себе нікчемним паразитом — і воно ще не до кінця минулося . Наче в мене в голові такий слід слизу. Бо я ніколи не була в Нижньому раніше, і там так жахливо , і порівняно з ними я й правда якась чорнувата, і боюся, що голос ніколи мене не залишить і отруїть мені все життя.

— Ти маєш його задавити, — із сухою, відстороненою певністю каже Холлі.

Барбара здивовано дивиться на неї.

Холлі киває.

— Так. Ти маєш душити в собі цей голос, доки він зникне. Це перша твоя справа. Якщо ти про себе не подбаєш, то краще тобі не стане. А якщо тобі не стане краще, ти не зможеш нічого змінювати на краще у світі.

Барбара каже:

— Я не можу просто повернутися до школи і вдавати, що Нижнього не існує. Якщо я житиму, то треба щось зробити. Мала я чи ні, але треба.

— Міркуєш про яку-небудь волонтерську роботу?

— Я не знаю, про що я думаю. Не знаю, що там такого є для такої дитини, як я. Але візьмусь і дізнаюся. Якщо це означатиме знову піти туди, моїм батькам це не сподобається. Вам треба буде допомогти мені з ними, Холлі. Я знаю, вам це не просто, але будь ласка ! Ви маєте їм сказати, що я маю побороти в собі цей голос. Навіть якщо я просто зараз не задушу його на смерть, я можу його хоча б приглушити.

— Гаразд, — каже Холлі, хоча їй це страшно. — Я це зроблю. — У неї з’являється ідея, і її лице яснішає. — Тобі треба поговорити з хлопцем, який виштовхнув тебе з-під машини.

— Я не знаю, як його знайти.

— Білл допоможе, — каже Холлі. — А зараз розкажи мені про гру.

— Вона зламалася. Її машина переїхала, я бачила шматки — і рада. Щоразу, як заплющую очі, бачу отих рибок, особливо рожевих, за яких очки дають, і чую цю пісеньку.

Барбара наспівує мотив, але Холлі він нічого не говорить.

Приходить медсестра, привозить їжу. Питає Барбару, наскільки в неї болить. Холлі стає соромно, що вона передусім про це не спитала сама. Вона з певної точки зору — дуже погана й неуважна людина.

— Не знаю… — відповідає Барбара. — Може, на п’ять балів…

Медсестра відкриває пластикову коробочку з таблетками і дає Барбарі маленький паперовий стаканчик. У ньому дві білі таблетки.

— Ось спеціальні таблетки на п’ять балів. Спатимете, як дитина. Принаймні доки я прийду перевірити вам зіниці.

Барбара ковтає таблетки й запиває водою. Медсестра каже Холлі, щоб та довго не засиджувалася й дала «нашій дівчинці» відпочити.

— Я дуже скоро, — погоджується Холлі. І коли медсестра вже пішла, нахиляється до Барбари — обличчя рішуче, очі горять: — Гра. Звідки вона в тебе, Барб?

— Мені її дав якийсь чоловік. Це було в «Березовому пагорбі», ми були з Гільдою Карвер.

— Коли?

— Перед Різдвом, зовсім незадовго. Я це пам’ятаю, бо ще ніяк не могла знайти подарунок для Джерома і вже нервувалася. Я бачила гарну спортивну куртку в «Банановій республіці», але вона була дуже дорога, та й він збирався до травня на будівництво. На будівництві нова спортивна куртка ні до чого, правда ж?

— Та мабуть.

— Хай там як, а той чоловік підійшов до нас із Гільдою, коли ми обідали. З незнайомцями говорити не годиться, але ж ми не малята, та й на фуд-корті повно народу. Ну й вигляд у нього був добрий.

У найбільших негідників він такий і є, думає Холлі.

— Він був у класному костюмі, який, мабуть, шалені бакси коштує, з валізкою. Назвався Майроном Закімом з компанії «Sunrise Solutions». Дав свою візитівку. Показав нам два «заппіти» — у нього їх повна валіза була — і сказав, що ми можемо взяти по одному безкоштовно, якщо заповнимо анкету й надішлемо йому. Адреса була на анкеті. І на картці теж.

— Часом не пам’ятаєш адресу?