Стівен Кінг - Кінець зміни

— Ні. І картку я викинула. Та й там був лише номер скриньки.

— У Нью-Йорку?

Барбара замислюється.

— Ні, тут, у місті.

— То ви взяли «заппіти».

— Так. Я мамі не сказала, бо вона б мені мораль прочитала щодо розмови з тим дядьком. Анкету я теж заповнила й відіслала. Гільда цього не зробила, бо в неї «заппіт» не працював. Тільки блимнув синім і згас. То вона його викинула. Пам’ятаю, вона сказала, що від безкоштовного годі чогось іще сподіватися. — Барбара посміюється. — Точнісінько як її мама.

— А в тебе працював.

— Так. Він старенький, але, ну такий… знаєте, якийсь такий кумедний, трохи по-дурнуватому. Спочатку так було. Краще б і мій зламався, тоді не було б того голосу. — Її очі почали самі заплющуватися, потім поволі розплющилися. Барбара всміхається. — Ого! Таке відчуття, що зараз відчалю.

— Стривай, ще не відчалюй. Зможеш описати того чоловіка?

— Білий, сивий. Старий.

— Старий-старий чи так, трохи літній?

Очі в Барбари стають скляними.

— Старший за тата, але молодший за дідуся…

— Років з шістдесят? Шістдесят п’ять?

— Так, десь так. Більш-менш ровесник Білла. — Раптом дівчинка різко розплющує очі. — О, знаєте що? Я дещо згадала. Я тоді подумала, що це якось дивно, і Гільда теж.

— Що ж?

— Він сказав, що він Майрон Закім, і на картці так було написано, а ініціали на валізі були інші!

— Не згадаєш — які?

— Ні… вибачте… — Отепер Барбара справді відчалювала.

— Подумаєш про це одразу, як прокинешся, Барб? На свіжу голову — це може бути дуже важливо!

— Добре…

— Якби ж Гільда свій не викинула… — каже Холлі. Відповіді вона не отримує, та й не чекає: вона часто розмовляє сама з собою. Барбара починає дихати глибоко й повільно. Холлі застібає куртку.

— У Діни є… — далеким, сонним голосом каже Барбара. — У неї працює. Вона грає в «Перехрестя» і в «Рослин проти зомбі», а ще завантажила всю трилогію «Дивергент», тільки каже, що вона прийшла геть зіпсована.

Холлі припиняє застібатися. Діну Скотт вона знає, не раз зустрічала її в гостях у Робінсонів — вона гралася з Барбарою в настільні ігри, дивилася телевізор, часто залишалася вечеряти. І за Джеромом сохне — як і всі подруги Барбари.

— Їй той самий чоловік дав?

Барбара не відповідає. Кусаючи губи, не бажаючи тиснути, але почуваючись змушеною, Холлі торсає Барбару за плече і знову питає.

— Ні, — таким самим далеким голосом відповідає Барбара. — Вона його купила на сайті.

— На якому?

У відповідь — лише хропіння. Барбара відчалила.

Холлі знає, що у вестибюлі на неї чекають Робінсони, то вона поспішає до крамнички з подарунками, ховається за вітриною з ведмедиками (Холлі — спеціаліст із маскування) і телефонує Біллові. Питає, чи знає він подругу Барбари Діну Скотт.

— Авжеж, — каже він. — Я майже всіх її друзів знаю. Тих, хто в них гостює, точно. Як і ти.

— Думаю, тобі треба з нею побачитися.

— Ти хочеш сказати — сьогодні ввечері?

— Хочу сказати — просто зараз. У неї є «заппіт». — Холлі глибоко вдихає. — Вони небезпечні.

Вона ще не може зібратися з духом і вимовити те, у чому дедалі більше пересвідчується: вони — машини самогубства.

У палаті номер 217 санітари Норм Ричард і Келлі Пелем під керівництвом Мейвіс Рейнер кладуть Брейді назад у ліжко. Норм підбирає з підлоги «заппіт» і дивиться на рибок, що плавають на екрані.

— Ну чого він по-простому не схопить пневмонію й не ґиґне, які решта овочів? — риторично питає Келлі.

— Цей — занадто злий, щоб померти, — каже Мейвіс, а тоді помічає, як Норм задивився на рибок. Санітар завмер із розкритим ротом, вирячивши очі. — Сонечко, вставай, — каже йому вона і забирає ґаджет. Вимикає його кнопкою і закидає у верхню шухляду тумбочки Брейді. — У нас іще довгий шлях попереду, доки спати лягати.

— Га? — Норм здивовано дивиться на свої руки, немов очікує побачити в них «заппіт».

Келлі питає сестру Рейнер, чи та не вважає за потрібне виміряти Хартсфілдові тиск.

— Рівень О 2низькуватий, — каже він.

Мейвіс замислюється, потім каже:

— Та хуй з ним!

І всі виходять.

На Цукрових Гірках, найшикарнішому районі міста, старий «шеві-малібу» з плямами ґрунтівки підповзає до зачинених воріт на Бузковому проїзді. На їхніх ґратах вигадливо наковані ті ініціали, які не могла пригадати Барбара Робінсон: «ФБ». Z-Бой встає з-за керма, його стара куртка (розірвані місця на спині й на лівому рукаві ретельно заклеєні маскувальною стрічкою) теліпається на ньому. Він набирає код на клавіатурі — і брама починає відчинятися. Чоловік знову сідає в машину, засовує руку під сидіння і дістає дві речі. Перша з них — пластикова пляшка з-під содової зі зрізаною шийкою, напхана скловатою. Друга — револьвер 32-го калібру. Z-Бой вставляє дуло зброї в саморобний глушник — іще один винахід Брейді Хартсфілда — і кладе цю конструкцію на коліна. Вільною рукою заводить «малібу» на гладенький під’їздний шлях, який акуратно завертає вбік.