Стивен Кинг - Куджо

Його голос поступово підвищувався. З рота вилітала їжа. Коли він ставав таким, вона лякалась і відступала. Зазвичай, але не сьогодні.

— А найдужче ти хочеш, щоб хлопець виріс таким же задавакою. Ось що я думаю. Ти хочеш налаштувати хлопця проти мене. Хіба я не правий?

— Чого ти ніколи не називаєш його на ім’я?

— Раджу тобі негайно закрити свою помийницю, Чаріті, — попередив Джо, не зводячи з неї недоброго погляду. По щоках і чолу розповзався рум’янець. — Зараз же, і не виступай.

— Ні, — відповіла вона, — ми ще не скінчили.

Ошелешений, він впустив виделку.

— Що? Що ти сказала?

Вона ступила до нього, вперше за роки подружнього життя дозволивши собі розкіш цілковито віддатися гніву. Та гнів клекотів тільки в неї всередині, обпалюючи, наче кислота. Чаріті чула, як він роз’їдає її. Але кричати не сміла. Крик означав би кінець усьому. Її голос залишався рівним.

— Звісно, ти думаєш так про мою сестру і її чоловіка. Це й не дивно. Поглянь на себе: сидиш за столом у капелюсі і з немитими руками. Ти не хочеш, щоб він бачив, як живуть інші люди. Ось і я не хочу, щоб він бачив, як живеш ти і твої друзі, коли залишаєтесь на самоті. Тому я й не відпустила його з тобою на полювання в листопаді.

Вона помовчала; він так і сидів із напівз’їденою скибкою хліба в руці і соусом на підборідді. Чаріті подумала, що він не накинувся на неї тільки через те, що занадто шокований, як вона взагалі наважилася говорити щось подібне.

— Тож пропоную угоду, — повела вона далі. — Я купила тобі підйомник і готова віддати решту грошей — хоч більшість так би не вчинила, та якщо ти такий невдячний, я поступлюся ще дечим. Ти відпускаєш його зі мною до Коннектикуту, а я відпускаю його з тобою до Мусхеда, коли розпочнеться сезон полювання.

Їй було холодно, все тіло поколювало, наче вона торгується з самим дияволом.

— Слід відлупцювати тебе ременем, — здивовано промовив Джо. Він розмовляв із нею, як із дитиною, що не розібралася в простенькому причиново-наслідковому зв’язку. — Я візьму його з собою на полювання, як тільки захочу і коли захочу. Хіба ти цього не знала? Він — мій син. Їй-богу. Як тільки захочу і коли захочу, — він злегка посміхнувся, вдоволений своїм тоном. — Второпала тепер?

Їхні погляди схрестилися.

— Ні, — вимовила вона, — цього не буде.

Він рвучко скочив на ноги. Стілець перекинувся.

— Я цього не дозволю, — додала вона. Хотіла зробити кілька кроків назад, але тоді — всьому кінець. Один необережний рух, найменша ознака слабкості — і він кинеться на неї.

Джо почав знімати пояс.

— Ти отримаєш, Чаріті, — з жалем промовив Джо.

— Я заваджу цьому, як тільки зумію. Піду до школи і заявлю, що хлопець прогулює. Піду до шерифа Баннермена і скажу, що його викрали. А найголовніше — подбаю про те, щоб Бретт сам не захотів.

Розперезавшись, він тримав пояс пряжкою вниз, погойдуючи ним над підлогою, як маятником.

— Доки йому не виповниться п’ятнадцять, він може поїхати з тобою і тим п’яним бидлом тільки за однієї умови: якщо я його відпущу, — вела далі Чаріті. — І ти, Джо Кембере, можеш шмагати мене скільки хочеш. Це абсолютно нічого не змінить.

— Справді?

— Щоб я не зійшла з цього місця.

Аж раптом їй здалося, що він перебуває десь не тут. Погляд став дуже далеким і напружено задуманим. Вона бачила його таким і раніше. У його голові щойно майнула нова думка, новий факт, який потрібно ретельно вписати в рівняння. Що б це не було, вона молилася, щоб воно виявилося по її бік знака «дорівнює». Так далеко Чаріті ніколи не заходила і тому боялася.

Раптом Кембер посміхнувся:

— Справжнісінький тобі маленький вулкан.

Вона не відповіла.

Він почав засувати пояс назад у штани, все ще посміхаючись, поглядом і далі десь далеко.

— Думаєш, можеш грати, як один з тих вулканів? Тих маленьких мексиканських вулканчиків?

Вона й далі мовчала, з обережності.

— Якщо я скажу, що ви можете їхати, що тоді? Будемо діставати зірки з неба?

— Що ти маєш на увазі?

— Це означає: о’кей. Ти і він.

Він перетнув кімнату своєю швидкою, легкою ходою, і їй стало зимно від думки, як швидко він міг зробити це хвилину тому, з поясом у руках. І хто б зміг це зупинити? Що б чоловік не робив для своєї дружини чи з нею, це їхня приватна справа. Вона не могла б нічого зробити. Нічого сказати. Через Бретта. Через власну гідність.

Він поклав руку їй на плече, опустив до грудей, стиснув.

— Ходімо, я вже завівся.

— Бретт…

— Його не буде до дев’ятої. Пішли. Я ж сказав, що ви можете їхати. Можна ж принаймні подякувати чи ні?