Стивен Кинг - Куджо

Квиління стихло. Він подумав, що все вже позаду. Тоді з грудей вирвався крик: різкий, горловий звук бринів у повітрі. «Невже це я… — подумав Вік. — Господи, невже я здатний видавати такі звуки?»

По щоках збігали сльози. Долинув ще один різкий крик. Потім ще один. Він плакав, учепившись руками в батарею.

Сорок хвилин по тому Вік сидів у парку Дірінг Оукс. Він зателефонував додому й попередив Донну, що буде пізніше. Вона почала була розпитувати, чому він затримується і чому в нього такий дивний голос. Він сказав, що повернеться до сутінок і щоб вона не чекала на нього до вечері й нагодувала Теда. Перш ніж Донна встигла ще щось додати, він повісив слухавку.

Тепер він сидів у парку.

Сльози випалили майже весь страх. Залишився тільки огидний шлак злості. Це був наступний пласт у породі пізнання. Та злість — не зовсім вдале слово. Він був розлючений. Осатанілий. Ніби його щось ужалило. Якась частка його підказувала: зараз їхати додому — небезпечно… Небезпечно для всіх трьох.

Як приємно було б прикрити спустошення новим спустошенням: як було б бездумно приємно (визнай) розквасити її зрадливе обличчя.

Він сидів край качиного ставка. На тому боці точилася натхненна гра у фрисбі. Він зауважив, що всі четверо дівчаток і двоє хлопців, учасників гри, на роликах. Цього літа ролики були в моді. Вік побачив молоду дівчину, що штовхала візок із арахісом, солоними крендельками та прохолодними напоями. У неї було свіже, ніжне й невинне личко. Один із гравців метнув їй диск. Дівчина вправно спіймала й кинула назад. «У шістдесяті, — подумав Вік, — вона жила б у комуні, старанно збираючи жуків із кущів помідорів. Тепер вона, мабуть, має хорошу репутацію в Управлінні з питань підтримки й розвитку малого бізнесу».

Вони з Роджером інколи приходили до парку обідати. Це було в перший рік їхнього перебування тут. Потім Роджер зауважив, що хоча ставок і виглядає привабливо, над ним стоїть слабкий, але відчутний дух гнилизни… А невеличкий будиночок на скелі посередині ставка був такий білий не від фарби, а від лайна чайок. За кілька тижнів Вік побачив напіврозкладеного щура, що плавав поміж презервативів і обгорток від жуйок на краю ставка. Здається, з того часу вони більше сюди не навідувалися.

У небі плив яскраво-червоний фрисбі.

Перед очима знову і знову поставав образ, що підсилював його лють. Вік ніяк не міг його прогнати. Образ був таким же вульгарним, як і слова анонімного дописувача. Він не міг його позбутися. Донна трахається з кимось у їхній спальні. У їхньому ліжку. Фільм, що крутився у нього в голові, був настільки ж чітким, як ті яскраві безсоромні стрічки, що їх показують у кіно «State Theater» на Конгрес-стрит. Донна, вродлива, зрошена дрібними краплями поту, стогне в ліжку. Кожен м’яз туго напнутий. В очах з’являється голодний вираз, як завжди після хорошого сексу; їхній колір темнішає. Він знав вираз, знав позу, знав звуки. Він думав — думав, — що єдиний про це знає. Навіть її батьки не знають.

Потім він уявив пеніс — хрін — чоловіка, що входив у неї. «У сідлі»; дурна фраза дзвеніла в голові, ніяк не бажаючи затихати. Вік уявляв, як вони трахаються під саундтрек Джина Отрі:

Ось я знову в сідлі,

Там, де друг — завжди друг…

Від цього він відчував мурашки по тілу. Відчував обурення й шаленство.

Фрисбі злетів і знов опустився. Вік простежив за ним очима.

Так, він щось підозрював. Але підозри — далеко не те саме, що впевненість. Принаймні це він точно засвоїв. Він міг написати ціле есе на тему: «Чим відрізняються підозри від упевненості». Він справді був повірив, що всі підозри безпідставні, і це робило удар удвічі жорстокішим. А навіть якщо ні — те, чого не знаєш, не завдає болю. Хіба не так? Коли людина йде темною кімнатою з глибокою ямою в підлозі і проходить усього в якихось дюймах від неї, їй не конче знати, що ледь не провалилася. Причин для страху немає. Коли світло не ввімкнене.

Ні, він не провалився. Його штовхнули. Залишалося питання, що з цим робити. Роз’ятрена частина його єства, що волала від болю й гніву, зовсім не хотіла мислити «по-дорослому» і визнати, що подібні грішки трапляються в дуже багатьох пар з одного, а то й з обох боків. «До дідька «Пентхаус Форум», «Варіейшнс», чи як там ще називаються ці журнальчики, коли йдеться про мою дружину, яка трахалася невідомо з ким

(там, де друг — завжди друг)

за моєю спиною, коли Теда не було вдома…»

Знову почали прокручуватися кадри: зім’яті простирадла, напружені тіла, ніжні звуки. Потворні слова, огидні терміни наринули, як збіговисько роззяв на місце інциденту: перепихатися, встромляти, дрючити, замочити пісюна, я граю не за гроші, я граю не для слави, та грати твою мамцю — таки ганебна справа, розрядити пістолет, сапати вазони… «З моєю дружиною! — конвульсивно думав Вік, заламуючи руки. — Все це з моєю дружиною!»