Стивен Кинг - Куджо

Вона принесла каву і запечену половинками картоплю.

— То тобі не потрібен підйомник?

— Я ніколи такого не казав. Але де мені, бляха, взяти стільки грошей?

Він заходився їсти, не зводячи з неї очей. Чаріті знала: зараз він її не битиме. Він ще відносно тверезий, і це її шанс. Якщо він її битиме, то тільки після того, як повернеться від Ґері Первієра, залитий горілкою і переповнений скривдженою гордістю самця.

Чаріті сіла навпроти і повідомила:

— Я виграла в лотерею.

Щелепи завмерли, тоді запрацювали знову. Джо закинув до рота шматок.

— Аякже, — відповів він, — а завтра каналія Куджо почне срати золотими ґудзиками.

Він махнув виделкою в бік собаки, що, не знаходячи собі місця, бігав туди-сюди по ґанку. Бретт не любив брати його з собою до Берджеронів. Вони тримали кроликів, і Куджо просто божеволів від їхнього вигляду.

Чаріті сягнула до кишені фартуха, дістала підписану агентом копію бланка на отримання виграшу і через стіл простягла його Джо.

Кембер короткопалою рукою розгладив папір і вп’явся в нього очима. Його погляд сконцентрувався на цифрі.

— П’ять… — почав був Джо, але його рот із гучним звуком закрився.

Чаріті мовчки дивилася на нього. Він не усміхнувся. Не підійшов, щоб поцілувати. Для людини з його складом думок слово «пощастило» означало тільки те, що поряд чатує якась пастка.

Нарешті він глянув на неї.

— Ти виграла п’ять тисяч доларів?

— Так, мінус податки.

— Відколи ти граєш у лотерею?

— Я щотижня купую п’ятдесятицентовий квиток. І ти, Джо Кембере, не маєш права мені дорікати. Враховуючи те, скільки ти тратиш на пиво.

— Пильнуй свій рот, Чаріті, — пригрозив Джо, не кліпнувши пронизливо-синіми очима. — Пильнуй свій рот, а то він може й розпухнути.

Він знову взявся за стейк, і під незворушною маскою свого обличчя Чаріті трохи розслабилася. Вона вперше запустила стільцем у морду тигра, і він не напав на неї. Принаймні поки що.

— Ці гроші… Коли ми їх отримаємо?

— Чек прийде десь за два тижні, може, трохи раніше. Підйомник я купила з наших заощаджень. Цей бланк такий же надійний, як золото. Так сказав агент.

— Ти поїхала і купила цю штуку?

— Спитала Бретта, чого, на його думку, тобі найбільше хочеться. Це подарунок.

— Дякую, — він продовжував їсти.

— Я зробила тобі подарунок, — сказала вона. — Тепер і ти мені зроби. Гаразд, Джо?

Не відповідаючи, він продовжував їсти й дивитися на неї. Його очі були зовсім порожні. Він вечеряв, не скидаючи капелюха, що все ще був насунутий на потилицю. Вона говорила навмисне повільно, знаючи, що поспішити було б помилкою.

— Я хотіла б на тиждень поїхати. З Бреттом. Навідати Голлі і Джима в Коннектикуті.

— Ні, — відрубав Джо, продовжуючи їсти.

— Ми могли б поїхати автобусом і пожити в них. Вийде дешево. Залишиться ще купа грошей. Вони ж випадково прийшли нам у руки. Підйомник коштує втричі дорожче. Я телефонувала на станцію і дізналася, скільки коштує поїздка туди й назад.

— Ні. Бретт потрібен мені тут.

З клубком чорної люті всередині вона стиснула руки під столом, проте обличчя залишалося спокійним і незворушним.

— Під час навчального року ти й без нього давав раду.

— Я сказав ні, Чаріті, — відповів Джо, і вона з їдкою гіркотою переконалася, що він насолоджується ситуацією. Він знав, як сильно вона цього хотіла. Як планувала. І тішився з її страждання.

Вона встала і підійшла до мийки, не за якимось ділом, їй просто був потрібен час, щоб опанувати себе. У вікно з далекого неба зазирала вечірня зоря. Чаріті пустила воду. Керамічна мийка була пожовклою. Мийці було так само непросто з водою, як їй із Джо.

Мабуть, розчарований тим, що вона так легко здалася, Кембер уточнив:

— Хлопець має навчитися якоїсь відповідальності. Замість того щоб днями й ночами сидіти в Дейві Берджерона, йому не завадить допомогти мені цього літа.

Вона закрутила кран.

— Це я його туди послала.

— Ти? Для чого?

— Думала, що все може так статися, — вона обернулася до нього. — Але я сказала йому, що ти не заперечуватимеш. Із цими грошима та підйомником.

— Якщо знала, то, виходить, обдурила хлопця, — сказав Джо. — Думаю, наступного разу зважатимеш, коли надумаєш плескати язиком.

Він посміхнувся їй з повним ротом і простяг руку по хліб.

— Якщо хочеш, ти міг би поїхати з нами.

— Аякже. От тільки скажу Річі Сімсові, що про першу косовицю він може забути. Крім того, чого я маю хотіти кудись їхати і навідувати цих двох? З того, що я сам бачив і що ти розповідала, я зробив висновок, що ця двійця — задаваки найвищого ґатунку. Тобі вони подобаються тільки тому, що ти хочеш бути схожою на них.