Мішель Френсіс - Дівчина мого сина

На вулиці було порожньо. Лаура, важко дихаючи, глянула в обидва боки вулиці, однак Черрі зникла. Ніч була спокійна й темна, і лише невеликі плями світла розходилися навколо ліхтарних стовпів. Потім за стіною в її сусідів навпроти щось з’явилося. Лисиця. Вона побачила Лауру і якусь мить нахабно дивилася на неї, а потім розвернулася й побігла вулицею вгору. Страх повернувся, і Лаура зрозуміла, що позаду неї були відчинені вхідні двері. Серце шалено забилося в грудях, жінка швидко відступила назад і зачинила їх, замкнувши на засув.

Даніель спантеличено дивився на замкнені двері. Черрі не хотіла, щоб він зустрічався з мамою, це було більш ніж очевидно. Частково він не звинувачував її в цьому: так і мало б бути після того, як її жахливо обманули, але… О, хтозна. Несподівано від відчув себе виснаженим й апатично сів за стіл. Келихи для вина, столові прибори, серветки, — заради Бога, — навіть квіти раптом здалися йому засобом нападу, а потім він відразу ж відчув провину. Черрі доклала чимало зусиль для того, щоб сьогодні все владнати. Можливо, він учинив необачно, коли запропонував провідати Лауру. Телефон Даніеля подав сигнал, і він узяв його, очікуючи побачити винну етикетку, пропозицію Черрі щодо вечері, однак це було сповіщення від Facebook про те, що він отримав нове повідомлення. Даніель не одразу впізнав відправника, а коли відкрив його й прочитав, то був дуже спантеличений.

Привіт, Даніелю, сподіваюся, ти будеш не проти, що я тобі написала, просто я хотіла б дещо обговорити з тобою. Можеш передзвонити мені, коли матимеш змогу. Дякую. Венді. 020-8222-3170.

Йому знадобився якийсь час, щоб усвідомити, що повідомлення було від матері Черрі. Він і гадки не мав, чому вона могла йому писати, але щось змусило його відразу ж передзвонити.

— Алло?

— Венді, це Даніель.

— Це ж треба, який ти швидкий.

— Я отримав ваше повідомлення.

— О, добре.

Вона більше нічого не сказала, і він відчув, що має почати сам.

— Ви просили подзвонити.

— Знаю, знаю. Черрі з тобою?

— Ні, вона вийшла до винної лавки.

Венді мовчала, і він зрозумів, що говорив трохи зверхньо: «Винна лавка». Але справа була не лише в цьому: жінка набиралася сміливості щось йому розповісти.

— Я знайшла тебе у Facebook.

— Гаразд.

— Мені надзвичайно важко це казати… але я відчуваю, що мушу. — Вона замовкла. — Недавно до мене приходила твоя мама. Вона розповідала якусь маячню, яку я й слухати не хотіла.

Даніель відчув, як починає злитися, і мусив негайно ж заспокоїтися, бо Венді продовжила:

— Знаю, про що ти подумав. Що вона зробила це через Черрі. Так і було, але… Боже… — Венді глибоко вдихнула. — Це один із найгірших моїх учинків за все життя, але… існує велика ймовірність, що твоя мама мала рацію.

Він подумав, що знає, про що вона говорила, але, так чи інакше, вирішив запитати:

— Мала рацію в чому?

— Боже, я повинна це повторити? Вистачить і того, що я говорю це про власну доньку… — Вона замовкла. — Черрі не така мила й проста, як здається. Вона хоче перемогти. Вона має в голові ідею, чого хоче. Якщо це ідея про життя, де вона не повинна працювати на якійсь нудній роботі, як-от… у супермаркеті, тоді вона зробить для цього все. І Черрі так легко не здасться, саме тому вона й перетворила життя твоєї мами на пекло, і я не можу сказати напевне, де вона зупиниться.

Даніель грався виделкою на столі, натискаючи на верхівку ручки так, щоб вона підлітала в повітря. Раптом вона впала на підлогу.

— Ти ще тут? — сказала Венді.

— Так. Тут.

— Вибач, що кажу тобі все це, хоча й не збиралася, але ти мені здався дуже милим. Того дня, коли ми ходили обідати разом. Навіть попри те, що я вторглася у ваш особистий із Черрі час, ти був таким привітним, змусив мене відчути, що мені й справді раді, я цього ніколи не забуду. Так чи інакше, я не могла й далі тримати тебе в незнанні. І я знаю про жахливий учинок твоєї матері, але все одно… — Голос Венді тремтів, і Даніель відчув, що вона от-от розплачеться.

Він не міг поспівчувати їй, це означало б, що він змирився з цими поганими новинами й не заперечував сказаного.

— Вислухай мене. Коли Черрі була ще дитиною десь років чотирнадцяти, вона порізала спідницю зі шкільної форми іншої дівчинки, поки та була на уроці фізкультури. Дві діри спереду лише за те, що та поцупила її ідею на шкільних змаганнях. Приз був у п’ятдесят фунтів. Дівчинка навіть не стала переможницею, перемогла Черрі, але гадаю, вона мала свою точку зору з цього приводу.