Дэн Браун - Код да Вінчі [підліткова версія]

Сайлас, як біла примара, летів сходами вниз. Він зрозумів, що його видали, але хто то був? Коли він добіг до холу, через вхідні двері вривалися ще поліцейські. Сайлас метнувся коридором убік. «Тут жіноче відділення. В кожній резиденції „Opus Dei“ є таке». Петляючи вузькими коридорами, Сайлас забіг до кухні, смертельно налякавши там усіх, потім кинувся до темного передпокою біля котельні. Нарешті в глибині він побачив двері, над якими блимав вогник, що це вихід.

Він на повній швидкості вибіг крізь ті двері на дощ, зістрибнув з високого ґанку, відразу не помітивши поліцейського в нього на дорозі. Двоє чоловіків зіткнулися, широке плече Сайласа зі страшною силою вдарило поліцейського в груди. Він повалив представника закону на землю і з усієї сили впав на нього згори. У поліцейського вилетів наган. Сайласові вдалося схопити наган саме тоді, коли з’явилися інші. Пролунав постріл зі сходів, і Сайлас відчув пекучий біль між ребер. Розлютившись, він відкрив вогонь по всіх поліцейських.

Але тут ззаду нього, здається нізвідки, з’явилася темна тінь, і дужі руки схопили його за голі плечі. Той чоловік прокричав йому у вухо:

— Сайласе, ні!

Сайлас обернувся і вистрелив. Їхні очі зустрілися. Сайлас закричав від жаху, коли впав єпископ Арінґароса.

У Вестмінстерському абатстві поховано або вміщено в раку у величезному камені в центрі більше трьох тисяч осіб — королів, державних діячів, науковців, поетів та музикантів, вони займають усі ніші й алькови. Ці поховання не такі величні, як більшість королівських мавзолеїв, наприклад Єлизавети І, чий саркофаг під балдахіном знаходиться в окремій каплиці; деякі з них — це просто скромно гравійовані плити під ногами на підлозі.

Той лицар в Лондоні лежить, що Поуп хоронив .

Переступивши поріг абатства — пройшовши металошукач, який з’явився тут нещодавно, — Ленґдон відчув, що весь зовнішній світ раптово замовк. Не гуркотить транспорт. Не шумить дощ. Лише оглушлива тиша, яка відлунює навсібіч: здається, будівля шепочеться сама з собою.

Погляди Ленґдона й Софі, як мало не кожного відвідувача, вмить сягнули вгору. Сірі кам’яні колони, немов каліфорнійські сосни в тумані, здіймалися у височінь і ледь мріли у присмерку, а внизу спиралися на кам’яну підлогу. Перед ними тяглася широка алея північного нефа, наче великий каньйон в оточенні стрімких скель із кольорового скла.

— Тут майже нікого нема, — прошепотіла Софі.

Зараз дощовий квітневий ранок. Немає натовпу туристів і сяйва вітражів, лише порожня підлога і тіні в темних альковах.

— Ми пройшли через металошукач, — нагадала Софі, відчувши його тривогу, — якщо тут хтось і є, він не може бути озброєним.

Ленґдон кивнув, але все ще відчував неспокій. Він, можливо, і звернувся б до поліції Лондона, але побоювання Софі щодо того, хто може бути замішаний у цій історії, означало, що їм краще уникати контактів з владою. «Ми маємо повернути криптекс, — наполягала Софі. — Там ключ від усього».

Звичайно ж, вона мала рацію.

Ключ, щоб звільнити Лью живим.

Ключ, щоб знайти Святий Грааль.

Ключ, щоб довідатися, хто за всім цим стоїть.

І, на жаль, єдиний шанс повернути наріжний камінь, здавалося, був десь тут… на могилі Ісаака Ньютона. Хто б не заволодів криптексом, він має прийти на цю могилу, щоб розшифрувати останній ключ, хіба що він уже сюди приходив і пішов, але Софі з Ленґдоном усе ж сподівалися перехопити його.

— Куди нам? — спитала Софі озираючись. — Де вона, могила Ньютона?

— Ми маємо знайти якогось гіда і спитати.

Вестмінстерське абатство було заплутаним лабіринтом мавзолеїв, каплиць і поховальних ніш. Згідно з традицією, абатство побудовано у формі велетенського хреста. Одначе, на відміну від більшості церков, вхід тут збоку, а не від підніжжя хреста. Більше того, до абатства примикає ряд галерей, які ведуть у різні боки. Якщо піти не тим коридором, можна загубитися в плетиві зовнішніх переходів, оточених високими стінами. Легко увійти, як і до Великої галереї Лувру, де один вхід, але неможливо знайти вихід.

— Тут гіди носять червоне вбрання, — сказав Ленґдон, наближаючись до середини церкви.

— Не бачу жодного, — сказала Софі, — можливо, нам спробувати знайти ту могилу самотужки?

Не кажучи ні слова, Ленґдон підвів її ще на кілька кроків до середини абатства і показав праворуч. Софі перехопило подих.

— Так, треба пошукати гіда.

А тим часом за сто ярдів від нефа, невидимий за перегородкою, що відокремлювала хори, біля величної могили сера Ісаака Ньютона стояв єдиний відвідувач. То був Учитель, який уже десять хвилин уважно розглядав пам’ятник.