Дэн Браун - Код да Вінчі [підліткова версія]

— Лицар, якого папа вбив? — спитала Софі.

Тібінґ усміхнувся і поплескав її по коліну.

— Десь так, моя люба. Лицар, якого папа поховав. Або вбив.

Ленґдон подумав про сумнозвісні облави на тамплієрів у 1307 році — нещасливу п’ятницю тринадцятого, — коли папа Клемент убив і поховав сотні лицарів Храму.

— Але тоді має бути надзвичайно багато могил лицарів, убитих папою.

— Це не так, — сказав Тібінґ, — багато з них було спалено живцем а потім просто викинуто в ріку Тибр у Римі. Могила в Лондоні. У Лондоні поховано кілька лицарів. Роберте, заради Бога! Церква, побудована в Лондоні в 1185 році воїнами Пріорату, церква Лицарів Храму!

— Церква Темл? — здивовано спитав Ленґдон. — І там є поховання?

— Там є десять найсумніших поховань, які ви тільки колись бачили.

Ленґдон неодноразово натрапляв на згадки про церкву Темпл, працюючи над своїм дослідженням про Пріорат. Колись вона була епіцентром діяльності всіх церков Храму і Пріорату в Сполученому Королівстві і була названа на честь Храму Соломона; ходили незліченні легенди про таємні ритуали, які лицарі проводили саме там.

— А церква Темпл знаходиться на Фліт-стрит?

— Вона, власне, поруч із Фліт-стрит, на Іннер Темпл-лейн. — Тібінґ хитрувато усміхався. — Зараз її заховано за вищими будівлями, тож мало хто взагалі знає про неї. Це досить дивна місцина. Архітектура вся наскрізь поганська.

— Поганська? — здивовано спитала Софі.

— Повністю! — вигукнув Тібінґ. — Ця церква кругла. Тамплієри не дотримувались традиційних християнських правил спорудження церкви у формі хреста і побудували ідеально круглу на честь Сонця.

У його очах танцювали бісики.

Софі дивилася на Тібінґа.

— А як щодо інших рядків вірша?

— Поки нічого не скажу. Нам треба буде уважно роздивитися всі ті десять поховань. Якщо пощастить, на одному з них впаде у вічі відсутність кулі.

Ленґдон знову глянув на вірш. Слово з п’яти літер на позначення Грааля? Він раптом усвідомив, як близько вони до мети. Якщо відсутня куля підкаже їм пароль, то вони зможуть відкрити другий криптекс.

— Сер Лью, — озвався Ремі через плече. Він міг бачити їх у дзеркало заднього огляду, бо було спущено розділювач. — Ви казали, Фліт-стрит поряд із мостом Блекфрайєрз?

— Так, їдь набережною Вікторії.

— Перепрошую. Але я не певен, що знаю, де це. Ми раніше їздили лише до лікарні.

Тібінґ театрально закотив очі й пробурчав:

— Одну хвилиночку, прошу. Пригощайтесь напоями та снеками, — він залишив їх і став незграбно пробиратися до спущеного розділювача, щоб поговорити з Ремі.

Годинник на зап’ясті Ленґдона з Міккі-Маусом показував сьому тридцять ранку, коли Софі й Тібінґ вийшли з «ягуара».

Усі троє рухалися звивистою доріжкою до маленького дворика біля церкви Темпл.

«Простота кола», — подумав Ленґдон, милуючись будівлею, яку бачив уперше.

— Сьогодні субота, зараз дуже рано, — сказав Тібінґ, шкандибаючи до входу, — вони не відчинятимуться для туристів ще зо дві години.

Він став вдивлятися в табличку з годинами роботи, а потім смикнув двері. Вони були замкнені.

Усередині церкви вівтарний прислужник майже закінчив пилососити килимок на лавці, куди парафіяни ставали на коліна, аж тут почув стукіт у двері. Він не звернув на нього уваги — церква не мала відчинятися ще дві години, — але той стукіт перетворився на гуркіт, ніби хтось бив по дверях металевою палицею. Хлопець вимкнув пилосос і люто рушив до дверей. Зняв засув і відчинив їх. На порозі стояло троє людей. Певне, туристи.

— Ми відчиняємося о дев’ятій тридцять, — пробурчав він.

— Я сер Лью Тібінґ, — сказав один із них із вишуканою англійською вимовою, — Як преподобний отець Ноулз, безсумнівно, попередив вас, я супроводжую містера Кристофера Рена Четвертого з дружиною.

Він відступив убік, вказавши шляхетним жестом на симпатичну пару в нього за спиною. Прислужник не знав, як йому бути.

Чоловік на милицях нахмурився. Він подався вперед і прошепотів, ніби для того, щоб сказане ні в кого не викликало зніяковіння.

— Ви, молодий чоловіче, певне, тут новенький. Щороку нащадки сера Кристофера Рена приносять жменю пороху небіжчика, щоб покласти її у вівтар Темпла. Це його заповіт, його остання воля.

Вівтарний прислужник ніколи не чув про таку традицію.

— Було б краще, аби ви зачекали до дев’ятої тридцять…

Чоловік на милицях розгнівався.

— Місіс Рен, — сказав він, — чи не могли б ви люб’язно показати цьому нахабному молодому чоловікові урну з прахом?