Дэн Браун - Код да Вінчі [підліткова версія]

— Ви певні, що ми мали брати його з собою? — спитав Ленґдон.

— Звичайно! — вигукнув Тібінґ. — Не забувайте, вас розшукують як убивцю, Роберте, і поліція, схоже, дуже хоче упіймати вас, аж дісталася до мого дому.

— Це моя вина, — промовила Софі. — Броньована вантажівка, напевне, мала передавач.

— Це вже не має значення, — сказав Тібінґ. — Мене не дивує, що вас вистежила поліція, але дивує, що цей тип з «Opus Dei» знайшов вас! Просто не уявляю, як він міг вистежити вас у моєму домі, хіба що мав контакти в поліції… або в банку.

Ленґдон думав про це. Звичайно ж, Безу Фаш хотів знайти цапа-відбувайла, щоб повісити на нього всі убивства цієї ночі. А Верне не збирався нападати на них, хоча, почувши, що Ленґдона розшукують за чотири вбивства, змінив поведінку, і його можна зрозуміти.

— Цей чернець працює не сам, Роберте, — сказав Тібінґ, — і, поки ви не довідаєтесь, хто стоїть за ним, ви в небезпеці. А добра новина полягає в тому, що зараз ми маємо владу над цим монстром у мене за спиною, а він володіє цією інформацією.

Він вказав на телефон у машині.

— Роберте, чи не могли б ви подати мені цю річ?

Взявши телефон, Тібінґ набрав номер.

— Річарде? Я не розбудив вас? Звичайно ж, розбудив. Дурне запитання. Я перепрошую. У мене невеличкі проблеми. Я погано почуваюся, тож я й Ремі маємо потрапити на Острови, щоб полікуватися. Так, просто зараз. Вибачте, що так несподівано. Чи не могли б ви підготувати «Елізабет» за двадцять хвилин? Я знаю, зробіть усе, що зможете. Бувайте!

Він закінчив розмову.

— Елізабет? — не зрозумів Ленґдон.

— Мій літак. Коштував неймовірних грошей.

Ленґдон обернувся назад і глянув на нього.

— А що? — спитав Тібінґ. — Вам обом не варто лишатися у Франції, коли проти вас уся французька поліція. У Лондоні буде безпечніше.

— Ви справді гадаєте, що нам варто залишити країну? — спитала Тібінґа Софі.

— Друзі мої, Грааль, як мені віриться, зараз у Великій Британії. Якщо ми відкриємо наріжний камінь, я певен, ми знайдемо карту, яка підтвердить, що ми на правильному шляху.

— Ви дуже ризикуєте, допомагаючи нам, — сказала Софі.

Тібінґ гидливо скривився.

— З Францією покінчено. Я жив там, щоб знайти наріжний камінь. Нічого страшного, якщо я більше не повернуся до Шато Війєт.

— А як ми пройдемо паспортний контроль в аеропорту?

Тібінґ усміхнувся:

— Я літаю з Ле Бурже, там приватне летовище. Раз на два тижні я літаю до свого лікаря в Англії та плачу певну суму за цей привілейований переліт в обидва боки.

— Мсьє, — спитав Ремі, — ви справді збираєтесь назавжди повернутись до Англії?

— Ремі, тобі не варто непокоїтись, — запевнив його Тібінґ. — Те, що я повертаюсь до володінь Королеви, не означає, що я збираюся до кінця своїх днів їсти сосиски та картопляне пюре. Я сподіваюся, ти поїдеш зі мною. Я куплю собі віллу в Девоні, і ми перевеземо туди всі наші речі. Це чудова пригода, Ремі, просто чудова!

Зв’язаний у багажнику «рендж ровера», Сайлас задихався. Його руки було заведено назад і міцно прикручено до кісточок кухонною мотузкою та клейкою стрічкою. Кожна вибоїна на дорозі спричиняла біль його зв’язаним плечам. Добре, що ті, хто захопив його, зняли з нього волосяницю. Через клейку стрічку він не міг дихати ротом, лише носом, але його ніздрі поступово забивалися пилюкою з багажника, у який його запхали. Він почав кашляти.

— Я думаю, він задихається, — впевнено сказав француз за кермом.

А британець, який нещодавно вдарив Сайласа своїм костуром, перегнувся через сидіння і холодно нахмурився, звертаючись до нього.

— На щастя для тебе, ми, британці, оцінюємо людей за їхньою співчутливістю не до друзів, а до ворогів.

Британець перегнувся, схопився за край клейкої стрічки на роті Сайласа і швидким рухом зірвав її.

Сайлас відчув, що його губи ніби обпекло вогнем, але повітря, яке увійшло в його легені, здається, надіслав сам Господь.

— На кого ти працюєш? — спитав британець.

— Я виконую роботу Господа, — Сайлас плюнув, хоча дуже боліло в щелепі в тому місці, де жінка вдарила його ногою.

— Ти працюєш на «Opus Dei», — сказав чоловік ствердно, а не запитально.

— Ти нічого про мене не знаєш.

— Навіщо «Opus Dei» наріжний камінь?

Сайлас не збирався відповідати. Наріжний камінь був виходом на Святий Грааль, а Святий Грааль був ключем для захисту віри.

— Я працюю на Господа. Наш шлях небезпечний.

І в задушливій темряві Сайлас молився.

«Диво, Боже, пошли мені диво!»