Дэн Браун - Код да Вінчі [підліткова версія]

Його очі посмутніли.

— А тоді, моя люба, всі свідчення будуть втрачені. Церква виграє свою віковічну війну за переписування історії, і минуле буде навіки стерто з пам’яті.

— Тоді вони спізнилися, — сказала Софі, — бо ми забрали наріжний камінь.

— Що? Ви забрали наріжний камінь зі схованки?

— Не переймайтесь, — сказав Ленґдон, — наріжний камінь надійно переховано.

— Дуже надійно, я сподіваюся!

— Власне, — сказав Ленґдон, не в змозі сховати усмішку, — все залежить від того, як часто ви замітаєте під своїми диванами.

У саду Шато Війєт здійнявся вітер, і ряса Сайласа лопотіла, поки він сидів, скорчившись біля вікна. Хоча він чув далеко не все з розмови всередині, словосполучення «наріжний камінь» не раз доносилося до нього.

Отже, він у домі.

Лейтенант Колле стояв сам на початку під’їзної дороги, яка вела до маєтку Лью Тібінґа й уважно вдивлявся в масивну оселю. Темно й нікого поряд. Добра схованка. Він бачив, як його шість агентів розійшлися мовчки вздовж паркану. Обложити цей будинок — то справа хвилин. Ленґдон не міг обрати кращого місця для несподіваного нападу людей Колле.

Він уже збирався зателефонувати Фашу сам, коли нарешті пролунав дзвінок від нього.

У голосі Фаша і близько не звучало того захоплення діями Колле, якого він очікував.

— Чому мені не доповіли, що ми вийшли на Ленґдона?

— У вас був зайнятий телефон, і…

— Де ви точно знаходитесь, лейтенанте Колле?

Колле дав йому координати:

— Маєток належить громадянину Британії на прізвище Тібінґ. Ленґдон здалеку їхав саме сюди, його транспорт проїхав браму із захистом без будь-яких сигналів про нападницький в’їзд, тож, скоріш за все, він знайомий із власником.

— Я виїжджаю, — сказав Фаш. — Не рухайтеся з місця! Я особисто братиму його!

У Колле відпала щелепа.

— Але, капітане, вам їхати двадцять хвилин! Ми маємо діяти негайно! Він у полі зору. У мене вісім людей, і всі озброєні.

— Чекайте на мене.

— Капітане, а що, як Ленґдон тримає у заручниках тих, хто в домі? Що, як він побачить нас і вирішить тікати пішки? Ми маємо починати зараз!

— Лейтенанте Колле, ви маєте дочекатися мене, а вже потім починати операцію. Це наказ.

Фаш від’єднався. Спантеличений лейтенант Колле вимкнув свій телефон. «Якого біса Фаш наказав мені чекати?»

— Лейтенанте, — до нього підбіг один з польових агентів, — ми знайшли авто!

Колле з агентом пройшли близько п’ятдесяти ярдів під’їзною дорогою. Агент вказав йому на щось темне на протилежному боці. Там у кущах було припарковано «ауді», яке майже зливалося з темрявою. На ньому був знак, який вказував, що авто взяли напрокат. Лейтенант торкнувся капота. Ще теплий. Навіть гарячий.

— Певне, на ньому Ленґдон дістався сюди, — сказав він. — Зателефонуйте у фірму прокату і з’ясуйте, чи воно не крадене.

— Гаразд, мсьє.

Інший агент махав Колле від паркану.

— Лейтенанте, гляньте сюди, — він простяг Колле бінокль нічного бачення. — На ті дерева, що біля під’їзду.

Колле навів бінокль на пагорб, підкрутив коліщатка. Поступово неясні зеленуваті обриси опинились у фокусі, і їх можна було роздивитися. Там, замаскована зеленню, стояла броньована вантажівка. Точнісінько така, якій Колле дозволив виїхати з банку кілька годин тому.

— Дуже схоже на те, — сказав агент, — що саме цією вантажівкою Ленґдон і Неве втекли з банку.

Коле згадав цю броньовану вантажівку, яку він зупинив на блокпосту. «Ролекс» на зап’ясті водія…

«Я так і не перевірив, що там у кузові».

Це просто неймовірно, але він збагнув, що хтось у банку хотів допомогти агенту Неве втекти. Але хто? І чому? І якщо втікачі прибули сюди в броньованій вантажівці, тоді хто був за кермом «ауді»?

А за сотню миль південніше маленький чартерний літачок летів через море на північ. Хоча небо було спокійне, єпископ Арінґароса тримав напоготові гігієнічний пакет, певний, що йому може стати зле у будь-яку хвилину. Його розмова з капітаном Фашем у Парижі була зовсім не такою, як він це собі уявляв.

Сидячи сам у маленькій кабіні, він крутив золотий перстень на пальці, намагаючись притлумити всепоглинаюче почуття страху і відчаю.

У Парижі все пішло просто жахливо.

Заплющивши очі, він читав молитву, щоб Безу Фаш зміг усе це владнати.

Тібінґ сидів на дивані й гойдав на колінах коробку, милуючись трояндою на кришці. «Це найдивовижніша і наймагічніша ніч мого життя».