Дэн Браун - Код да Вінчі [підліткова версія]

— Гляньте з іншого боку, — сказала Софі, їдучи вузькими вуличками від одного перехрестя до іншого.

Ленґдон повернув ключ і вражено завмер: у центрі хреста було викарбовано хитромудрий малюнок, який зображав геральдичну лілію та ініціали P. S.

— Софі, — вигукнув він, — це печатка, про яку я вам говорив раніше! Офіційний символ Пріорату Сіону!

Вона кивнула:

— Дідусь наказав мені ніколи більше не говорити про цей предмет.

Очі Ленґдона були прикуті до вкритого різьбою ключа. Виконаний за допомогою сучасних технологій, він зберігав прадавній символізм, що створювало якесь приголомшливе поєднання старовинного і сучасного світів.

— Цей ключ відмикає скриньку, де він тримав багато таємниць, — сказала вона.

Ленґдон відчув холод століть. Головна мета існування Пріорату — це зберігати таємницю. Таємницю немислимої сили.

— Ви знаєте, від чого цей ключ?

Софі розгублено глянула на нього.

— Я сподівалася, ви це знаєте.

Ленґдон із ключем у руках зберігав мовчання.

— Він схожий на християнський, — заговорила вона.

Ленґдон не був певен цього. То був квадратний хрест, усі кінці якого мали однакову довжину, і з’явився він за півтора тисячоліття до християнства. Він не мав нічого спільного із латинським хрестом з однією довшою поперечиною, який римляни застосовували для тортур і розп’яття…

— Софі, — мовив він, — усе, що я можу вам сказати, — це те, що рівнораменні хрести, як цей, вважаються мирними хрестами. Рівновага між вертикальним і горизонтальним елементами у них символізує природний союз між чоловічим і жіночим, тож квадратний хрест дуже добре узгоджується із віруваннями Пріорату Сіону.

— Гаразд, а зараз ми маємо з’їхати з цієї дороги, — Софі глянула в дзеркало заднього огляду, — нам треба знайти безпечне місце, де б ми могли з’ясувати, що саме відмикає цей ключ.

Ленґдон дуже захотів до свого комфортабельного номера в готелі «Ріц». Але ж туди зараз не потрапити.

— Може, ви знаєте когось. Ви ж тут живете.

— Фаш контролюватиме мій телефон і електронну пошту, мої розмови з колегами по роботі. Тож я нічого не можу. І готель не підійде, бо там питають документи.

— А може, ми могли б зателефонувати до посольства США, — запропонував Ленґдон, — я б пояснив ситуацію, а вони б прислали когось, хто б десь зустрівся з нами.

— Зустрівся з нами? — Софі глянула на нього, як на божевільного. — Роберте, ви нічого не розумієте! Якщо ви зараз додзвонитесь до свого посольства, вам скажуть здатися Фашу. І обіцятимуть, що по своїх дипломатичних каналах забезпечать вам справедливий суд.

Вона глянула на ряд розкішних вітрин на Єлисейських Полях.

— Скільки у вас готівки?

Ленґдон перевірив свій гаманець.

— Сто доларів. Кілька євро. А що?

— Решта на кредитній картці?

— Звичайно.

Очі Софі знову зосередились на дзеркалі заднього огляду.

— На якийсь час ми втекли від них, — сказала вона, — але не протримаємося на свободі й п’яти хвилин, якщо лишимося в цій машині.

Вона зупинилась, а потім твердо й рішуче погнала свій «смарт» в об’їзд.

— Довіртесь мені.

Ленґдон не відповів. Він весь цей вечір комусь довіряв, і що з того? Відсунувши рукав піджака, він глянув на годинник — то був ексклюзивний ручний годинник з Міккі-Маусом, який батьки подарували йому на десятиріччя. Хоча підлітковий дизайн годинника нерідко провокував здивовані погляди, Ленґдон не купував собі іншого. Персонаж Діснея став його першим провідником у світ магічного, і Міккі ніби весь час спонукав його не старіти душею. Одначе цієї миті стрілки Міккі були розміщені під дивним кутом і показували дивний час: 2:51 ранку.

— Цікавий годинник, — сказала Софі.

— Довга історія, — відповів він, затуляючи його рукавом.

— Можу собі уявити, так воно і є, — вона швидко всміхнулася йому і зробила крутий віраж, стрімко віддаляючись від центру міста. Вони залишили позаду дипломатичні квартали і їхали помітно похмурішими промисловими районами. За мить Ленґдон зрозумів, куди вони потрапили.

Залізничний вокзал Сен-Лазар.

У Європі вокзали ніколи не сплять. І навіть о цій порі з півдесятка таксі нудилося біля центрального входу. Там же продавали сендвічі й мінеральну воду, і неохайні хлопці з рюкзаками за спинами, протираючи очі, озирались навкруги, ніби намагалися згадати, в яке місто вони щойно потрапили. Софі втиснулася між таксі й припаркувалась. Ленґдон не встиг спитати її, що буде далі, а вона вже вилізла з машини й почала спілкуватися з водієм таксі.