Дэн Браун - Код да Вінчі [підліткова версія]

Сайлас скулився на підлозі у спартанського вигляду кімнаті в будинку «Opus Dei» в Парижі, охоплений душевним болем.

Усе втрачено.

Брати брехали, помираючи, і не відкрили своєї таємниці. Тож виходить, що Сайлас убив не лише усіх чотирьох людей, які знали, де заховано наріжний камінь, а також і черницю. У нього не було сили звернутися до Вчителя й сповідатися.

Смерть сестри Сандрін дуже ускладнила справу. Єпископ Арінґароса домовився по телефону, що Сайласа впустять до Сен-Сюльпіс; що ж подумає абат, коли з’ясується, що та черниця мертва? А пошкоджена підлога в церкві?

«Я поставив під удар єпископа».

Тупо розглядаючи підлогу, Сайлас розмірковував про своє життя. Зрештою, саме Арінґароса дав Сайласу нове життя… в тому маленькому будиночку парафіяльного священика в Іспанії. Він навчав його, дав йому мету.

— Друже мій, — казав йому Арінґароса, — ти народився альбіносом. Нікому не дозволяй принижувати себе через це. Невже ти не розумієш, що ти народжений особливим? Ти знаєш, що сам Ной був альбіносом?

— Ной з ковчега? — Сайлас ніколи не чув про це.

Арінґароса усміхнувся.

— Так, Ной з ковчега. Був альбіносом. Як і ти, він мав шкіру білу, наче в ангела. Тож не забувай: Ной урятував життя на планеті. Ти народжений для великих речей, Сайласе. Творець звільнив тебе для якоїсь мети. Він потребує твоєї допомоги у здійсненні Його намірів.

Ставши навколішки на дерев’яну підлогу, Сайлас молив прощення. А потім, знявши з себе одяг, потягся за батогом…

У приміщенні вокзалу все було так, як і в будь-якому вокзалі Європи. Софі глянула вгору на величезне табло відходу поїздів. Прочитала перший рядок:

ЛІЛЛЬ-ЕКСПРЕС — 3:06

— Хотілося б, щоб він від’їздив швидше.

«Ще швидше?» Ленґдон глянув на годинник: 2:59 ночі. Поїзд вирушає за сім хвилин, а в них іще нема квитків.

Софі підштовхнула Ленґдона до касового віконечка і сказала:

— Візьміть нам два квитки, оплатіть своєю кредитною карткою.

— Я думаю, така оплата наведе на слід…

— Саме так.

Ленґдон вирішив не втручатися в задум Софі Неве. Він оплатив два квитки до Лілля своєю карткою Visa і вручив їх Софі.

Але замість того, щоб іти до платформи, Софі взяла Ленґдона під руку і повела його в протилежному напрямку, до бічної зали, проминувши цілодобові кав’ярні, і нарешті вивела через боковий вхід на тиху вулицю на захід від вокзалу.

Де біля входу на них очікувало самотнє таксі.

Водій побачив Софі й посвітив фарами.

Коли таксі рушило від станції із Ленґдоном і Софі на задньому сидінні, Софі витягла щойно придбані квитки на потяг і порвала їх.

Ленґдон зітхнув. «Сімдесят доларів вилетіло в трубу».

Коли таксі виїхало за межі Парижа, Ленґдон відчув, що вони в безпеці.

— Який був сенс, — почав він повільно, — вашому дідові в такий складний спосіб передавати вам ключ і не повідомити, що, власне, він відмикає. Ви впевнені, що на зворотному боці картини нічого не було написано?

— Я обстежила всю поверхню. Це все, що там було. Цей ключ було вклинено ззаду полотна. Я побачила печатку Пріорату і засунула ключа до кишені, а потім ми пішли звідти.

Ленґдон нахмурився, вдивляючись у кінець трикутної ніжки. Там нічого. Повернувши ключа, наблизив його до очей, розглядаючи край голівки. Так само нічого. Підняв до носа.

— Я думаю, ключ недавно чистили… пахне так, ніби його протерто мийним засобом, — Ленґдон повернув ключ, — так, використовували якийсь спиртовий розчин…

Він замовк.

— Що саме?

Він повернув ключ до світла і подивився на гладеньку поверхню широкого рамена хреста. Вона поблискувала так… ніби була волога.

— Ви уважно роздивились ключ перед тим, як поклали його до кишені?

— Не дуже уважно. Я поспішала.

— У вас є з собою чорне світло? — Ленґдон обернувся до неї.

Софі сягнула до кишені і витягла звідти ультрафіолетовий ліхтарик у формі пера. Ленґдон узяв його й посвітив на зворотну поверхню ключа.

Вона яскраво замерехтіла. На ній було щось написано. Поспіхом, але прочитати можна було.

— Гаразд, — усміхнувся Ленґдон, — Думаю, зрозуміло, що означає запах спирту.

Софі спантеличено глянула на пурпурові слова на зворотній поверхні ключа.

Вулиця Аксо, 24.

«Адреса! Дідусь написав адресу!»

— Де це? — спитав Ленґдон.

Софі поняття не мала. Вона знову нахилилася вперед і схвильовано поставила водієві те саме запитання.

Водій замислився на якусь мить і кивнув. Він сказав Софі, що це неподалік від тенісних кортів у західній околиці Парижа. Вона попросила його негайно відвезти їх туди, а потім відкинулась назад і знову стала розглядати ключ, дивуючись, що воно там, на вулиці Аксо, 24.