Дэн Браун - Код да Вінчі [підліткова версія]

І тут вона почула голоси.

Приглушені голоси. Які доносилися ніби з-під землі. Вона припала вухом до підлоги і прислухалась. Так, звук напевне доносився знизу. Співали якусь пісню… чи гімн ? Вона перелякалась. Найбільше лякав навіть не сам спів, а те, що в цьому будинку не було підвалу.

«Принаймні, наскільки мені відомо».

Софі роззирнулась навколо й уважно оглянула вітальню. В очі їй впала одна деталь: не на своєму місці був старовинний улюблений обюсонський килим дідуся. Зазвичай він висів на східній стіні біля каміна, але тепер його відсунуто на латунних дротах і за ним видно голу дерев’яну стіну.

Коли Софі туди наблизилась, спів стало чути краще. Вагаючись, вона приклала вухо до дерев’яної стіни. Голоси зазвучали ще гучніше. Люди напевне співали, протяжно вимовляючи незрозумілі для Софі слова.

За стіною була порожнеча!

Оглянувши ту дерев’яну панель, Софі знайшла заглиблення для пальця. Усе було зроблено дуже майстерно. Розсувні двері! Із лунким калатанням серця вона просунула палець у щілину і потягла панель. Важка стіна безшумно посунулась. Із темряви линули голоси.

Софі прослизнула крізь ті двері й опинилась на гвинтових сходах, складених із нетесаного каменю, які вели вниз. Вона бувала в цьому будинку від дитинства, але нічого не знала про існування цих сходів.

Що нижче вона спускалась, то холоднішим ставало повітря. А звуки чіткішими. Уже можна було розрізнити чоловічі й жіночі голоси. Поле її зору обмежували спіральні сходи, але з останніх сходинок можна було роздивитися більше. І ось уже вона бачить клапоть кам’яної підлоги підземелля, освітлений мерехтливим помаранчевим світлом вогню.

Затамувавши подих, Софі повільно зробила ще кілька кроків униз і пригнулася, щоб подивитись.

Їй знадобилося кілька секунд, аби збагнути, що саме відкрилося її очам. Приміщення являло собою печеру — грот, який було видовбано у брилі граніту. Його освітлювали смолоскипи на стінах. У світлі їхнього полум’я в кімнаті стояли колом десь тридцять людей.

«Це сон, — сказала собі Софі. — Сон. А що іще це може бути?»

Усі ті люди були в масках. Вони здавалися гігантськими шаховими фігурами. Жінки були одягнені в білі туніки з легкої тканини, взуті в золоті черевички. Їхні маски були білі, і в руках вони тримали золоті кулі. На чоловіках були чорні туніки, і їхні маски були чорні.

Усі вони співаючи гойдалися вперед і назад. А на підлозі було щось, чого Софі не могла розгледіти. Спів знову став монотонним. А потім гучнішим. А потім дуже гучним. Ритм прискорився. Учасники зробили крок уперед і стали навколішки, і цієї миті Софі змогла нарешті побачити, на що всі вони дивилися.

Вона відступила назад, але побачене закарбувалося в її пам’яті назавжди. Софі відчула нудоту, у голові запаморочилося, вона схопилася за кам’яну стіну і подерлася сходами вгору. Замкнувши двері, вся в сльозах вона покинула порожній будинок і в якомусь заціпенінні поїхала назад у Париж.

Тієї ночі, відчувши себе обманутою, знищеною і зрадженою, вона спакувала свої речі й пішла з дому. Залишила на столі в їдальні записку:

«Я була там. Не намагайся шукати мене».

Біля записки вона поклала старого ключа від заміського будинку.

— Софі, — голос Ленґдона втрутився у її спогади. — Зупиніться! Зупиніться!

Повернувшись до реальності, Софі різко загальмувала і пробуксувала зупиняючись. Коли Ленґдон глянув уперед, у нього похолола кров. За сотню ярдів перед ними перехрестя було заблоковане автомобілями Судової поліції, тож усе стало зрозуміло. Їхній шлях перекрито!

Ленґдон сумно зітхнув.

— Як я розумію, цієї ночі ми до посольства США не потрапимо.

«Гаразд, Софі, зробимо інакше».

Вона увімкнула задній хід, а потім зробила своїм «смартом» розворот у три прийоми і помчала назад. І тут почула, як за спиною в них завищали шини і завили сирени.

Вона вилаялась і з силою натиснула на газ.

Поки «смарт» Софі летів вулицями, Ленґдон приголомшено сидів на пасажирському сидінні. Він думав, що даремно погодився тікати. Здається, зараз Софі пощастило втекти від поліції, але невідомо, як довго це триватиме.

Софі занурила руку в кишеню светра під кермом. Витягши звідти маленький металевий предмет, простягнула йому.

— Роберте, подивіться. Це те, що дідусь залишив для мене за «Мадонною в скелях». Лазерний ключ.

Здригнувшись від передчуття, Ленґдон узяв предмет і почав розглядати його. Ключ? Він іще ніколи не бачив нічого подібного.