Дэн Браун - Код да Вінчі [підліткова версія]

— Роберте! — озвалась Софі, і її шепіт відірвав його від думок. — Хтось іде!

Він почув у коридорі кроки, які наближалися.

— Сюди! — Софі погасила чорне світло і, здалося, розчинилася в темряві.

На якусь мить він ніби зовсім осліп. «Куди це — сюди?» Коли очі звикли до темряви, він побачив силует Софі, яка бігла до центру кімнати, намагаючись сховатися за восьмикутною лавкою. Він зібрався було кинутися за нею, коли враз його зупинив різкий оклик.

— Не рухатись! — наказав чоловік у дверях. — Стояти!

За секунду Ленґдон опинився на підлозі обличчям донизу. Охоронець підбіг і ударом черевика розкинув ноги Ленґдона врізнобіч.

Лежачи долілиць на підлозі, Ленґдон не міг втриматися від іронічного порівняння. «Вітрувіанська людина, — подумав він. — Лише обличчям униз».

А тим часом у церкві Сен-Сюльпіс Сайлас тяг з вівтаря до обеліска важкий канделябр для молитовних свічок. Його підставка могла слугувати чудовим тараном, хоча він добре розумів, що, напевне, не зможе безшумно пробити плитку підлоги.

Залізом по мармуру. Під склепіннями піде луна.

Чи почує черниця? Вона мала б уже знову спати. Проте це був непевний шанс, і Сайлас вирішив не ризикувати. Шукаючи якусь тканину, щоб обгорнути залізний кінець, він не побачив нічого, окрім лляного вівтарного покривала, яке не хотів оскверняти. «Мій плащ», — подумав він. Розв’язав його і стяг із себе. Знімаючи, відчув пекучий біль, коли вовняні нитки зачепили свіжі рани на його спині.

Голий, у самій лише пов’язці на стегнах, Сайлас обгорнув своїм плащем металевий кінець. А потім спрямував його просто в центр плити. Глухий звук. Камінь не розбився. Він зробив те саме ще раз. Знову глухий звук, але цього разу щось тріснуло. Після третього удару плита нарешті зламалася, і кам’яні уламки попадали в заглиблення на споді.

«Там якась порожнина!»

Швидко витягши уламки плити, Сайлас зазирнув в отвір. Кров прилила йому до голови, коли він став навколішки й почав оглядати те, що всередині.

Спочатку він нічого не виявив. Скрізь був рівний голий камінь. Але потім, просунувши руку глибше, під лінію троянди, він щось намацав! Масивна кам’яна табличка. Він міцно схопив її й обережно витяг. Стоячи й оглядаючи свою знахідку, він збагнув, що тримає грубо обтесану кам’яну плитку, на якій викарбувані слова, і на якусь мить почувся сучасним Мойсеєм.

Коли ж Сайлас прочитав слова на табличці, то відчув лише подив. Він очікував, що наріжний камінь буде мапою чи вказівками, можливо навіть зашифрованими. Одначе на наріжному камені було написано щось дуже звичайне.

«Книга Йова. Розділ тридцять вісім. Вірш одинадцять».

Хоча Сайлас не пам’ятав, що було в тому вірші одинадцять, він знав, що в Книзі Йова розповідається історія людини, чия віра в Бога перевищувала всі випробування. «Ось воно», — подумав він, ледь стримуючи хвилювання.

Тим часом сестра Сандрін, затамувавши подих, покинула балкон і помчала у свою кімнату. Ставши на коліна, черниця залізла під дерев’яне ліжко і витягла запечатаний конверт, який сховала там три роки тому.

Розірвавши його, побачила чотири паризьких телефонних номери.

Тремтячими руками вона почала по черзі набирати їх.

А внизу Сайлас поклав кам’яну табличку на вівтар і нетерпляче схопив Біблію в шкіряній палітурці. Поки він гортав сторінки, його довгі білі пальці спітніли. Ось Старий Заповіт, а ось і Книга Йова, розділ тридцять вісім. Ведучи пальцем по колонці тексту, він розшукував потрібні йому слова.

Вони мають вказати шлях!

Знайшовши вірш номер одинадцять, Сайлас прочитав його. У ньому було лише шість слів. Спантеличений, він прочитав їх знову, відчуваючи, що тут щось не так. У вірші було сказано:

Аж досі ти дійдеш, не далі .

Охоронець Клод Груяр аж кипів від гніву, стоячи над своїм полоненим, який лежав обличчям вниз перед «Моною Лізою». Він витяг рацію з-за пояса, щоб викликати підмогу, але не чув у ній нічого, крім шумів.

Груяр почав повільно просуватися до входу, аж раптом побачив жіночу постать, яка рухалась до нього в темряві. Перед нею по підлозі стрибав багрянистий промінь світла, ніби вона щось шукала за допомогою ліхтарика.

— Це місце злочину, — спокійно сказала жінка, скануючи підлогу своїм ліхтарем.

— Ваше ім’я! — гукнув Груяр.

— Це я, — жінка спокійно відповіла французькою, — Софі Неве.

Охоронець вагався і чув у рації тільки шум.

— Ви мене знаєте, — казала жінка. — А Роберт Ленґдон не вбивав мого діда. Повірте мені.