Дэн Браун - Код да Вінчі [підліткова версія]

Він прийшов сюди з іншою метою.

Але сестра Сандрін була не просто наглядачкою в церкві. Вона була вартовою. І цей прихід незнайомця до обеліска став для неї сигналом тривоги.

До «Мони Лізи» було ще ярдів двадцять, коли Софі увімкнула чорне світло, і синювате сяйво від ліхтарика віялом лягло на підлозі. Вона водила променем туди-сюди, як міношукачем, сподіваючись побачити напис люмінесцентним чорнилом.

Усе було пов’язано — Пріорат Сіону і Леонардо да Вінчі, геральдична лілія… і «Мона Ліза». Тепер лишалося з’ясувати, наскільки глибокими були ці зв’язки.

Ленґдон знав, що статус цієї картини як найвідомішої у світі мистецтва не був пов’язаний із її загадковою усмішкою. «Мона Ліза» стала знаменитою, тому що Леонардо вважав її своїм найбільшим досягненням. Він возив цю картину з собою всюди у своїх подорожах, а коли його питали, чому він це робить, відповідав, що йому важко розлучатися з найпіднесенішим виявом жіночої краси, який йому вдалося створити.

І навіть якщо це так, мистецтвознавці підозрювали, що благоговіння да Вінчі щодо «Мони Лізи» не мало ніякого стосунку до художньої якості картини, тут справа була глибшою: можливо, приховане під шаром фарби послання.

Про «Мону Лізу» не раз писали як про жарт художника. У багатьох історичних книжках ішлося про подвійні смисли і про грайливі натяки, і все одно люди у своїй більшості вважали її усмішку величезною таємницею.

«Ніякої таємниці, — думав Ленґдон, міняючи позицію і розглядаючи туманні обриси картини, які проступали з темряви. — Ніякої таємниці».

Він згадав, як говорив про таємницю «Мони Лізи» з досить незвичною аудиторією: десятком в’язнів. Його семінар був частиною університетської програми освіти для позбавлених волі.

— Як ви бачите, — говорив Ленґдон, підходячи до спроектованої на бібліотечну стіну «Мони Лізи», — тло в неї за спиною нерівне, — він вказав на добре помітну невідповідність, — да Вінчі намалював лінію обрію ліворуч нижче, ніж праворуч.

— Напартачив? — спитав один із ув’язнених.

— Ні, — усміхнувся Ленґдон, — да Вінчі нечасто це робив. Насправді це його маленька хитрість. Знизивши ліворуч лінію обрію, він тим самим змусив Мону Лізу здаватися набагато більшою з лівого боку, ніж з правого. Невеличкий жарт да Вінчі. З давніх-давен лівий бік пов’язують із жіночим началом, а правий — з чоловічим. Да Вінчі був великим шанувальником жіночого, отже, він зробив так, щоб Мона Ліза зліва виглядала величнішою, ніж справа.

— Послухайте, містере Ленґдон, — спитав чоловік, який здавався горою м’язів, — я чув таке, що Мона Ліза — це сам да Вінчі в жіночому одязі?

— Цілком можливо, — відповів Ленґдон, коли сміх ущух, — да Вінчі був великим жартівником. Але ще більше його цікавила рівновага між чоловічим і жіночим. Він вірив, що людська душа не досягне досконалості, поки не поєднає в собі і чоловіче, і жіноче начало, і його Мона Ліза — не чоловік і не жінка, а сплав обох. — Він зробив паузу. — Чи хтось із вас чув про єгипетського бога на ім’я Амон?

Запанувала тиша.

Ленґдон схопив маркер і підійшов до дошки з чистим аркушем.

— Є такі єгипетські боги плодючості. Бога-чоловіка звуть Амон, — написав він, — а богиню-жінку — Ізіда, чиє ім’я зі старовинної піктограми можна прочитати як Л’Іза.

Він відступив убік, щоб слухачі побачили.

АМОН Л’ІЗА

— Нічого вам не нагадує?

— Мона Ліза, — відповів схвильовано хтось.

Ленґдон кивнув:

— Джентльмени, не лише обличчя Мони Лізи виглядає водночас чоловічим і жіночим, але саме її ім’я є дивовижним поєднанням чоловічого і жіночого. І це , друзі мої, головна причина того, що всі знають усмішку Мони Лізи.

— Дідусь був тут, — сказала Софі, несподівано опустившись навколішки на відстані якихось десяти футів від «Мони Лізи». Вона навела промінь ліхтарика на точку на паркетній підлозі.

Спочатку Ленґдон нічого не побачив. А потім опустився поряд з нею на коліна і помітив крапельку засохлої рідини, яка також світилась. Це чорнило? Аж тут він згадав, для чого ще використовують чорне світло. Щоб виявляти кров . У нього задзвеніло у вухах. Софі мала рацію. Жак Соньєр справді підходив до «Мони Лізи» до того, як умер.

— Значить, у нього були на це поважні причини, — прошепотіла Софі, підводячись. — Я певна, він лишив тут меседж для мене.

Зробивши один великий крок, вона освітила підлогу перед картиною. Стала водити чорним світлом просто по паркету.