Дэн Браун - Код да Вінчі [підліткова версія]

— Тут нічого нема!

Та Ленґдон побачив слабкий фіолетовий відблиск на захисному склі перед «Моною Лізою». Він схопив Софі за зап’ястя і повільно спрямував світло на полотно.

Вони обоє похололи.

На склі висвітлилося шість пурпурових слів, прямо на обличчі Мони Лізи.

А за кілька миль на паризькій набережній ошелешений водій трейлера дивився, як капітан Судової поліції, видавши гортанний рев, жбурнув шматок мила у води Сени.

Фаш нахмурився і витяг свій телефон.

Нічна операторка посольства США читала журнал, коли задзвонив телефон.

— Посольство США, — відповіла вона.

— Добрий вечір, — абонент говорив англійською з французьким акцентом, — мені потрібна допомога, — його тон був різкий і офіційний, — мені сказали, що у вашій автоматизованій системі є повідомлення для мене. Моє ім’я Ленґдон. На жаль, я забув свій тризначний код доступу. Якби ви допомогли мені, я був би дуже вдячний.

Операторка розгублено промовила:

— Я дуже перепрошую, сер. Певне, ваше повідомлення дуже давнє. Цієї системи не існує вже два роки.

— У вас немає автоматизованої телефонної системи?

— Ні, сер. Усі меседжі записуються від руки в нашому відділі послуг. Чи не могли б ви повторити ваше ім’я?

Але відповідь не надійшла. Чоловік поклав слухавку.

Безу Фаш ходив від однієї лавки на березі Сени до другої. Він таки бачив , що Ленґдон набирав тризначний код і прослуховував повідомлення. «Але якщо він телефонував не до посольства, то куди саме?»

І тут він зрозумів, що відповідь на це запитання знаходиться просто в його руці. Адже Ленґдон дзвонив з його телефону .

Він проглянув список недавно набраних номерів, набрав останній і трохи зачекав.

Нарешті відповів жіночий голос:

— Bonjour, vous êtes bien chez Sophie Neveu , — сказав автовідповідач, — Je suis absente pour le moment, mais… [27] Доброго дня, ви зателефонували Софі Неве. Наразі вона відсутня, але… ( франц. )

За хвилину лейтенант Колле, який сидів за столом Соньєра, притиснувши телефон до вуха, здивовано слухав капітана.

— Шматок мила? Але як Ленґдон міг дізнатися про навігатор стеження?

— Підказала Софі Неве.

— Але, капітане… якщо вона сказала Ленґдону, то де він зараз ?

— Чи були у вас якісь сигнали тривоги?

— Ні.

— І ніхто не виходив з брами Великої галереї?

— Ні. Тут у нас офіцер охорони Лувру. Згідно з вашим наказом. Ніхто не виходив із будівлі.

— Гаразд, значить, Ленґдон має бути у Великій галереї.

Ленґдон завмер від подиву, побачивши шість слів, які сяяли на плексигласі. Текст, здається, висів у просторі, кидаючи зубчасту тінь на загадкову усмішку Мони Лізи.

— Пріорат, — прошепотів Ленґдон, — це доводить, що ваш дід був його членом.

Софі розгублено глянула на нього.

— Як ви це зрозуміли ?

Ленґдон кивнув, його думки плутались.

— Це один з головних філософських постулатів Пріорату.

Софі виглядала спантеличеною, вдивляючись у слова, накреслені прямо на обличчі Мони Лізи.

Яка темна облуда людська!

— Софі, — сказав Ленґдон, — традиція поклоніння богиням ґрунтується у Пріорату на переконанні, що впливóві чоловіки ранньої християнської церкви «обдурили» світ. Вони поширювали брехню, за допомогою якої успішно скерували людей від поганських вірувань з їх шанобливим ставленням до богинь і до жіночого начала до християнства, що підносило чоловічі цінності. Відтак священне жіноче начало було демонізовано і богинь навіки викреслили зі сучасної релігії.

На обличчі Софі відбився сумнів.

— Дідусь спрямував мене сюди, щоб я це знайшла. Він, певне, хотів сказати мені більше, ніж тут є .

Ленґдон зрозумів, що вона має на увазі. «Вона думає, що десь тут є інший код». Він не міг сказати миттєво, чи закладено тут якийсь прихований меседж, чи ні. Його розум намагався схопити ті сміливі світлі думки послання, яке Соньєр спрямував у світ.

«Яка темна облуда людська, — думав він, — справді темна».

Ніхто не може заперечувати, скільки добра робить церква в сучасному неспокійному світі, та все ж історія церкви — це історія насильства й обману. Це жорстокі хрестові походи з метою «навернення» поган, жахливі методи боротьби проти релігій, де поклонялися богиням. Духовенство було зобов’язане виловлювати, тортурувати й знищувати так званих «відьом» — слово, яким називали і жінок-учених, і жриць, і циганок, і ворожок, і знахарок, і збирачок цілющих трав, і взагалі всіх жінок, «підозріло прихильних до світу природи». Повитух убивали за те, що вони полегшували муки пологів, адже ті муки церква вважала справедливим покаранням за так званий первородний гріх, коли Єва з’їла яблуко з древа пізнання в Едемському саду. Кінцевий результат вражає: п’ять мільйонів жінок було спалено живцем. Пропаганда і кровопролиття дали свої наслідки. Доказом того є сьогоднішній світ.