— Відмовляюсь! — вигукнув Арінґароса. — І я скажу про це папі безпосередньо!
— Боюся, Його святість більше не зустрічатиметься з вами, — секретар продовжував, не ховаючи очей, — Бог дає, Бог і відбирає.
Арінґароса ішов із цієї зустрічі, хитаючись, ошелешений і наляканий, боячись за майбутнє християнської віри. Але все змінилося, коли через кілька тижнів відбулася телефонна розмова.
Співрозмовник говорив французькою і представився як Учитель. Він сказав, що знає про плани Ватикану позбавити «Opus Dei» своєї підтримки.
— У мене всюди є вуха, єпископе, — шепотів Учитель, — і за допомогою цих вух я здобув деяке знання. З вашою допомогою я зможу розкрити, де ховають священну реліквію, яка принесе вам величезну владу… достатню, щоб Ватикан схилився перед вами. Владу, достатню, щоб врятувати віру. Не лише для «Opus Dei». А для всіх нас.
Бог відбирає, Бог і дає. Для єпископа Арінґароси засяяв переможний промінь надії.
— Розкажіть мені про свій план.
Єпископ був непритомний, коли його доставили до лікарні Святої Марії. Лікар, який допомагав альбіносу покласти на ноші єпископа, що марив, помацав його пульс і дуже засмутився.
— Він втратив стільки крові. Я маю великі сумніви.
В очах єпископа блиснув вогник, і він на мить зібрався з силами і глянув на Сайласа.
— Сину мій…
У Сайласа в душі кипів гнів.
— Отче, я знайду того, хто обдурив нас, і я вб’ю його.
Арінґароса похитав головою й сумно глянув на нього.
— Сайласе… якщо ти нічого не навчився від мене, прошу… запам’ятай це, — він узяв альбіноса за руку й міцно стиснув її: — Прощення — то найбільший Божий дар.
— Але, отче…
Арінґароса заплющив очі.
— Сайласе, ти повинен молитися.
«Роберте, то ви зі мною чи проти мене?» Слова королівського історика озивалися луною в голові Ленґдона.
Тут не могло бути однозначної відповіді, Лнгдон знав це. Сказати «так» означало зрадити Софі. А скажеш «ні» — то в Тібінґа не буде іншого вибору, як підстрелити їх обох.
Ленґдон вирішив балансувати десь посередині між «так» і «ні».
Тиша.
Дивлячись на криптекс, який він тримав у своїх руках, Ленґдон вирішив потроху віддалитися. Не піднімаючи очей, він відступив назад, углибину величезної порожньої зали. На нейтральну територію. Він сподівався, що його зосередження на криптексі означатиме для Тібінґа, ніби співпраця можлива, а його мовчання буде знаком для Софі, що він не покинув її.
Замислитись, подумати — саме цього Тібінґ хотів від нього. «Саме тому він і дав мені криптекс. Щоб я відчув важливість свого рішення. Якщо я дістануся до мапи, Тібінґ буде торгуватися», — сказав він собі, повільно рушивши залою і згадуючи численні астрономічні образи з могили Ньютона.
Шукайте кулю: місце їй у нього на могилі.
У лоні сім’я в ній лежить, в її рожевім тілі.
Він повільно рушив до високих вікон, шукаючи якусь підказку в малюнках вітражів. Але нічого не знаходив.
«Постав себе на місце Соньєра». Він думав і дивився у вікно, яке виходило у Коледж-Гарден. Яка куля, на думку Соньєра, мала б бути на могилі Ньютона? Соньєр не був людиною науки. Його захоплення — гуманітарна сфера: мистецтво, історія. «Священне жіноче… чаша… Троянда, Роза… зневажена Марія Магдалина… занепад богинь… Святий Грааль… У лоні сім’я в ній лежить…»
Легенда нерідко зображала Грааль як жорстоку коханку, яка танцює десь у тіні, невидима, і шепоче тобі на вухо, спокушаючи зробити ще один крок, а потім сама зникає в імлі. Дивлячись на те, як ворушаться дерева Коледж-Гарден, Ленґдон відчув грайливу присутність Грааля. Усюди були його знаки. Ніби насміхаючись, визирало з туману гілля найстарішої в Британії яблуні, пишно вкритої квітками з п’яти пелюсток, які випромінювали тепло планети Венери. Зараз богиня була садом. Вона танцювала під дощем, співала старовинних пісень, визираючи з-за гілля, вкритого пуп’янками, ніби щоб нагадати Ленґдону, що плід знання для нього недосяжний.
А в протилежному кінці зали сер Лью Тібінґ упевнено дивився, як Ленґдон, наче зачаклований, визирав з вікна.
«Усе саме так, як я сподівався, — думав Тібінґ. — Він погодиться». Він тепер підозрював, що Ленґдон уже міг знайти ключ до таємниці Грааля: не випадково Тібінґ ввів у дію свій план саме тої ночі, коли Ленґдон був у Парижі і в нього була домовленість про зустріч із Жаком Соньєром. Тібінґ, підслуховуючи куратора, був певен, що його велике бажання зустрітися з Ленґдоном віч-на-віч було продиктовано одним: Ленґдон наштовхнувся на щось таке, оприлюднення чого Соньєр міг боятися.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу