Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

– Пам’ятається, я бачив оту скриньку зі скарбами, – нарешті мовив лікар. – Як же їй вдалося уникнути пожежі?

Я спантеличено зупинилася й замислилася.

– Знаєте, я ніколи про це і не думала.

– Мабуть, це назавжди залишиться таємницею.

Він узяв мене за руку, і ми пішли далі.

Але повернімося до попередньої теми – до кота Привида і його туги за батьківщиною. Коли лікар Кліфтон увійшов до батькової крамниці і побачив, що кіт сумує, він запропонував забрати його й відвезти на батьківщину, до Йоркширу. Але ця пропозиція, якою б слушною вона не була, вкинула мене у стан болісної розгубленості. Бо я не певна, чи зможу так легко розлучитися з Привидом. Кіт, безперечно, поставиться до моєї відсутності так само стримано, як і до зникнення міс Вінтер, – на те він і кіт; але ж я – людина, я вже встигла звикнути до нього і тому хотіла б залишити його при собі.

У листі до лікаря Кліфтона я виклала ці свої почуття, а у відповідь лікар запросив погостювати нас обох – Привида й мене. Запросив нас на місяць, коли надійде весна. А за місяць багато чого можна встигнути!

Лікар Кліфтон висловив сподівання, що наприкінці мого візиту ми, певно, знайдемо взаємоприйнятний вихід. Я теж сподіваюся, що життя кота на ймення Привид матиме щасливе продовження.

А ось тепер – точно все.

Або майже все.

Тільки-но здається, що вже кінець, як раптом виявляється, що зовсім ні.

До мене завітала гостя.

Першим її помітив Привид. Я щось мугикала собі під ніс, збираючись у подорож на запрошення лікаря Кліфтона. Розкрита валіза лежала на ліжку. Кіт тупцював сюди-туди: то входив у валізу, то виходив з неї, розмірковуючи, чи треба йому вмощуватися серед моїх шкарпеток та светрів.

Аж раптом він закляк на місці, нашорошив вуха і спрямував погляд повз мене на двері.

Вона з’явилася не як золотокрилий ангел і не як вкритий саваном привид смерті. Моя гостя була такою ж самою, як і я: темноволоса, досить висока і худорлява. Зустрівши цю жінку на вулиці, ви б не звернули на неї уваги.

Мені хотілося поставити їй сотні, тисячі запитань, але я була така приголомшена, що не в змозі була навіть вимовити її імені.

Вона зробила крок назустріч, обняла мене за плече і притисла до себе – збоку.

– Мойро, – спромоглася я нарешті прошепотіти, – я вже почала була думати, що ти нереальна.

Але вона була цілком реальна. Ось вона – притислася до мене щокою, обійнявши мене за плече, а моя рука лежить на її талії. Ми доторкнулися одна до одної своїми шрамами, і всі мої запитання поблякли, змарніли й відлетіли геть, коли я відчула потік її крові у моєму тілі, відчула, як б’ються в унісон наші серця.

Це була мить Чуда – великого і водночас буденного. У мені завжди жила пам’ять про це відчуття. Ця пам’ять була десь далеко, ув’язнена в підсвідомості, а тепер сестра прийшла і вивільнила її. О, це блаженне злиття! Ця єдність, що колись була для нас звичайною, а сьогодні чудесним чином знову до нас повернулася!

Вона прийшла – і ми разом.

Я зрозуміла, що сестра прийшла попрощатися. Що наступного разу, коли ми зустрінемося, до неї прийду я. Що ця наступна зустріч відбудеться не скоро.

А нам і не було куди поспішати. Вона могла чекати, і я теж.

Я змахнула рукою сльози з її щоки, відчула дотик її пальців на своїй – і наші пальці в пориві радості переплелися. Її подих на моїй щоці, її лице зарилося в моє волосся; я сховала носа у вигин її шиї і жадібно вдихала її солодкий запах.

Яке щастя!

То нічого, що вона не може залишитися. Найголовніше те, що вона прийшла. Вона – прийшла.

…Не знаю точно, як і коли пішла сестра. Просто я відчула, що її немає поруч. Потім сіла на ліжко – абсолютно спокійна, абсолютно щаслива. У мене було дивовижне відчуття, наче кров знову прокладає собі інший маршрут, а серце переналагоджує удари – для мене одної . Доторкнувшись до мого шраму, сестра оживила його; тепер же він потроху остигав, аж поки не став таким, як і решта мого тіла.

Вона прийшла й пішла. На цьому світі я більше ніколи її не побачу. Моє життя належало тепер тільки мені.

А у валізі спав кіт. Я доторкнулася до нього рукою й погладила. Він розплющив незворушно спокійне зелене око, запитально подивився на мене – і знову його заплющив.

Щасливий фінал (англ.).

Шотландська страва – телячі фляки, фаршировані м’ясом із гострими спеціями.

To dig – копати (англ.).