Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

Я розкрила конверт, витягла вміст і сіла на впале дерево, щоб його прочитати, бо я ніколи не читаю стоячи.

Люба Марґарет!

Це той уривок, про який я вам говорила.

Я намагалася закінчити його, але бачу, що не зможу. Тож нехай ця історія, через яку в усьому світі зчинили скільки галасу, залишається такою, як є. Вона банальна і непереконлива; так собі – щось незрозуміле й недоладне. Чиніть із нею на ваш власний розсуд.

Стосовно ж назви, то перше, що спадає на думку, – « Попелюшчине дитя», але я надто добре знаю читачів і тому розумію, що хоч як би я цю казку не назвала, вона все одно фігуруватиме під іншою назвою, а не тією, яку дала їй я.

Дати нема. Підпису теж нема.

Зате є історія Попелюшки.

Таку її історію – лаконічну, безжалісну і злу – мені ще ніколи не доводилося читати. Речення були схожі на осколки розбитого скла: блискучі і смертельно гострі.

Уявіть собі таке. Хлопець і дівчина. Хтось із них багатий, а хтось – бідний. Найчастіше бідною буває саме дівчина, і в цьому історія, яку я вам розповідаю, не є винятком. Обійшлося без балу. Для цих двох прогулянки у лісі було достатньо, щоб спіткнутися і впасти одне одному в обійми.

Були собі колись добрі феї, та перевелися. Їх не стало. І розповідь моя про ті часи, коли добрих фей давно вже й слід прохолов. Гарбуз нашої героїні не перетворився на розкішну карету. Він так і залишився гарбузом. Дівчина повзе додому пізно вночі – зґвалтована, у закривавленій спідниці. Біля дверей її не зустрічатиме лакей, тримаючи в руках капці з опушкою з кротячого хутра. Про це вона вже знає. Вона ж бо не дурепа. Утім, вона вагітна.

Далі у казці йдеться про те, як Попелюшка народила дитину, як вона ростила її у злиднях та поневіряннях і через кілька років покинула неподалік будинку свого ґвалтівника.

Кінець цієї казки несподіваний і жорстокий.

Опинившись посеред незнайомого парку, дитина, голодна й холодна, раптом усвідомлює, що її покинули. За нею – паркова брама, що веде до лісу. Вона незамкнена і прочинена. Може, за брамою й досі її мати? Може, вона ще не встигла далеко відійти? А попереду – сарай, який у дитячий уяві перетворився на маленький будиночок. У ньому можна знайти притулок. Хтозна – може, там і харчі є?

Куди ж податися?

До брами – чи до будиночку?

До брами? До будиночку?

Дитина вагається.

Вона вагається, бо…

І на цьому історія закінчується.

Що це? Дитячі спогади міс Вінтер? Чи просто вигадана історія, яку дитина з багатою уявою створила, аби заповнити порожнечу у своїй свідомості?

Ось вона яка, «Тринадцята казка». Остання, знаменита незакінчена історія.

Я прочитала її, і мені стало сумно.

Поволі мої думки переключилися з міс Вінтер на власне життя. У мене принаймні була мати, попри всі її вади. Невже ж запізно спробувати змінити наші стосунки на краще?..

Але це – уже інша історія.

Я поклала конверт у сумку, підвелася, струсила з брюк шматочки кори і вирушила назад, до дороги.

Мене найняли написати історію життя міс Вінтер, і я з цією роботою впоралася. Я виконала всі умови контракту, усі до єдиної. Один примірник рукопису я маю віддати на зберігання містерові Ломаксу, який помістить його в сейф у підвальному приміщенні банку, а потім дасть розпорядження виплатити мені велику суму грошей. Вочевидь, він навіть не збирається перевіряти: а що, як я віддам йому чисті аркуші?

– Вона ж довіряла вам, – сказав він мені.

Міс Вінтер і справді мені довіряла. Її наміри у контракті, якого мені так і не довелося ані як слід прочитати, ані підписати, були чіткими й недвозначними: вона мала перед смертю розповісти мені свою історію, а я мала її записати. Що я зроблю з цією історією опісля – то вже моя особиста справа. Я розповіла правозаступникові про свої плани стосовно Тома й Емми, і ми призначили зустріч для того, щоб зафіксувати мої наміри офіційно – про всяк випадок. І на цьому все мало скінчитися.

Однак я відчуваю певну незавершеність. Не знаю, чи багатьом людям таки судилося прочитати те, що я написала, не знаю, що це будуть за люди, але навіть якщо їх буде обмаль, навіть якщо це станеться багато років опісля – тим не менш я не можу позбутися відчуття, наче я перед ними в боргу. І хоча я розповіла їм усе, що знала про Аделіну, Еммеліну й дівчинку-примару, я чудово розумію, що для декотрих цього недостатньо. Я сама добре знаю, що це таке – прочитати книжку, а потім ходити кілька днів та сушити голову: чи покарали вбивцю, кому дісталися діаманти і чи помирилася, врешті-решт, удова зі своєю племінницею. Тож уявляю, як хвилюватимуться читачі: а що ж сталося з Джудіт і Морісом? хто зараз живе у будинку міс Вінтер? чи досі її знаменитий парк перебуває у належному стані?