Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

Я зробила паузу. Бо сказано і так забагато, щоб Аврелій встиг усе це швидко усвідомити.

Через кілька хвилин він кивнув, і я продовжила:

– Ваш батько був доброю людиною. Ви вдалися в нього.

Здивований Аврелій широко розкрив очі.

Ще одна новина. Ще одна втрата.

– Отже, мій батько теж помер. Так жаль…

– Це ще не все, – лагідно мовила я.

Аврелій поволі перевів на мене погляд, і я прочитала в ньому страх, що історії його втрат не буде кінця.

Я взяла його за руку. І заспокійливо посміхнулася.

– Уже після того як ви з’явилися на світ, Амброс одружився. І в нього народилася ще одна дитина.

Аврелій не відразу збагнув сенс сказаного, а коли збагнув, то стрепенувся від захвату, і його велетенське тіло ожило від радісного передчуття.

– Ви хочете сказати… що у мене… і вона… чи він… чи все ж таки вона…

– Так! Вона! У вас є сестра!

Його лице розпливлося у широкій посмішці.

Я вела далі:

– І в неї теж народилися діти. Хлопчик та дівчинка!

– Небіж! І небога!

Я взяла його за руки, щоб вони не трусилися від радісного хвилювання.

– Це – родина, Аврелію. Ваша родина. І ви з ними вже знайомі. Вони чекають на вас.

Крізь цвинтарну браму ми швидко покрокували до білої сторожки. Я ледь встигала за Аврелієм. Він ні разу не озирнувся – тільки біля сторожки зупинився, і то через мене.

– Аврелію! Ледь не забула подарувати вам оце.

Він узяв білий конверт і розкрив його, ніяковіючи з радощів.

Потім витягнув картку і здивовано поглянув на мене.

– Що? Не може бути!

– Так. Може.

– Сьогодні?

– Сьогодні!

Щось найшло на мене тієї миті, і я зробила те, чого ніколи не робила в минулому і ніколи, мабуть, не зроблю в майбутньому.

Я розтулила рота і щосили закричала:

– З днем народження, Аврелію!.. Здоров’я вам і щастя!..

Напевне, то було безглуздя. І вже наступної миті мені стало незручно. Та Аврелієві було байдуже. Він стояв непорушно, розпростерши руки, заплющивши очі і звівши обличчя до неба. І разом зі снігом небеса посилали йому довгоочікуване щастя.

На подвір’ї біля будинку Карен на снігу виднілися відбитки гравців у «нумо, наздожени!»: сліди маленькі і сліди ще менші, чергуючись, утворювали широкі кола. Дітей ніде не було видно, але коли ми підійшли ближче, то почули їхні голоси, що долинали з широкого дупла в старому тисовому дереві.

– Зіграймо в Білосніжку!

– Це дівчача оповідка!

– А в яку оповідку ти хочеш погратися?

– В оповідку про ракети!

– Я не хочу бути ракетою. Давай будемо човнами!

– Та ми ж були човнами вчора!

Зачувши, як дзвякнула клямка на хвіртці, дітлахи визирнули з дупла; на головах у них були капюшони, і з першого погляду відрізнити братика від сестрички було неможливо.

– Тортовик прийшов!

Карен вийшла з хати і підійшла до нас через двір.

– Хочете, скажу вам, хто це? – спитала вона в дітей, ніяково всміхнувшись до Аврелія. – Це ваш дядечко.

Аврелій переводив спантеличений погляд з Карен на дітей, потім знову на Карен, ніби прагнув очима ввібрати їх усіх і вмістити у своїй свідомості. Йому забракло слів, але Карен сама простягла йому руку, і він узяв її пальці у свою велетенську долоню.

– Якось усе несподівано… – почав Аврелій.

– Може, й несподівано, – погодилася вона. – Але ми до цього швидко звикнемо, чи не так?

Він кивнув.

Діти з цікавістю прислухалися до розмови дорослих.

– У що ви граєтеся? – спитала Карен, щоб якось зайняти їхню увагу.

– Та ми ще не знаємо, – відповіла дівчинка.

– Ми ще не вирішили, – додав її брат.

– А ви знаєте цікаві історії? – спитала Емма в Аврелія.

– Тільки одну, – відповів той.

– Тільки одну? – страшенно здивувалася дівчинка. – А в тій історії є жабенята?

– Ні, немає.

– А динозаври?

– І динозаврів немає.

– А підземні ходи?

– Нема.

Дітлахи розчаровано переглянулися: хіба ж це історія?

– А от ми знаємо безліч історій, – сказав Том.

– Безліч, – озвалася луною дівчинка, і на її обличчі з’явився замріяний вираз. – Про принцес, жабенят, магічні замки, добрих фей…

– Про гусінь, кроликів, слонів…

– Про всіх-всіх звірів.

– Про всіх-всіх.

І діти замовкли, поринувши у мандри своїми нескінченними казковими світами.

Аврелій дивився на них так, наче ці діти теж з’явилися з якоїсь казки.

– Цілий мільйон історій, – підсумував хлопчик.

– А хочете, я розповім вам одну? – спиталася дівчинка.

Мабуть, Аврелій вже мав забагато історій для одного дня, подумалося мені, але він схвально кивнув головою.