Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

Не знаю, як описати те, що сталося потім . Може, у мене від втоми почалися галюцинації? Може, я заснула, і все це мені наснилося? Чи міс Вінтер і справді сказала своє останнє слово?

– Я перекажу вашій сестрі те, що ви хотіли їй сказати.

Від несподіванки я аж сіпнулася й розплющила очі. Але очі міс Вінтер були заплющені. Мені здалося, що вона й досі спить глибоким, спокійним сном.

Я не помітила вовка, коли той прийшов. Я його не почула. Знаю тільки одне: невдовзі перед світанком стало незвично тихо, і я збагнула, що в кімнаті чути лише одне дихання – моє.

Міс Вінтер померла, а сніг за вікном усе падав і падав.

Прийшла Джудіт, і ми з нею стали біля вікна, вдивляючись у зловісне нічне небо. Згодом поява білого відтінку на ньому сповістила про прихід ранку, й економка сказала, щоб я йшла спати.

Прокинулася я надвечір.

Сніг, який вже встиг упоратися з телефонною лінією, тепер підбирався до підвіконь, до половини засипавши двері. Він відрізав нас від решти світу надійно, мов тюремний ключ. Міс Вінтер удалося втекти; вдалося втекти і тій жінці, яку Джудіт називала Еммеліною, а я воліла не звати на ім’я. Решта ж – Джудіт, Моріс і я – опинилися у пастці.

Кіт нервував. Причиною його занепокоєння став сніг: котові не сподобалася зміна у зовнішньому вигляді його всесвіту. Він стрибав із підвіконня на підвіконня і заклично нявчав, звертаючись до Джудіт, Моріса та до мене, наче відновлення статус-кво беззаперечно перебувало у нашій юрисдикції. Натомість смерть хазяйки стала для нього подією вкрай незначущою, якщо він узагалі її помітив.

Снігова блокада наче розширила часові межі всередині будинку, і ми – кожен по-своєму – коротали наше вимушене неробство. Джудіт незворушно куховарила, поралася в буфетах, а коли запас роботи вичерпався, почала робити манікюр і косметичні маски. Моріс, роздратований вимушеним ув’язненням і неможливістю працювати в парку, без кінця розкладав пасьянс, але коли йому довелося пити чай без молока, то не витримав і дав волю своїм емоціям; тож довелося Джудіт зіграти з ним партію в дурня, щоб заспокоїти його нерви.

Що ж до мене, то я два дні писала свої заключні нотатки, але після завершення цієї роботи зі здивуванням пересвідчилася, що ніяк не можу сісти за читання. У таку заметіль не сприймався навіть Шерлок Холмс. Сидячи на самоті у своїй кімнаті, я цілу годину займалася всебічним вивченням своєї меланхолії і того нового відтінку, який нещодавно в ній з’явився. Нарешті я збагнула, що це був сум за міс Вінтер. Мені бракувало її товариства. Тож, сподіваючись знайти собі компанію, я вирушила на кухню. Моріс радо пограв зі мною в карти, хоча я вміла грати тільки в дитячі ігри. Поки висихали нігті Джудіт, я варила какао і чай без молока, а згодом погодилася, щоб Джудіт зробила манікюр і мені.

Отак ми й просиджували цілими днями утрьох з котом, ув’язнені разом із померлими; здавалося, що навіть старий рік потрапив у пастку разом із нами.

І тільки на п’ятий день велика печаль оволоділа моїм серцем.

Я скрізь прибрала, помила посуд, а поки Моріс його витирав, Джудіт розкладала на столі пасьянс. Така переміна ролей усім сподобалася. Коли ж із миттям посуду було покінчено, я покинула компанію й пішла до вітальні. Там я розчинила вікно, вибралася з будинку у білий простір і пішла по снігу (з того боку сніг був не дуже глибокий).

Увесь мій смуток, стримуваний упродовж багатьох років книжками й бібліотечними полицями, накотився тепер на мене нестримною хвилею. Я сіла на лавку, захищену від снігу високим тисовим живоплотом, і цілком віддалася своїй печалі, широкій та глибокій, як сніг довкола мене, і такій само чистій і незаплямованій. Я плакала за міс Вінтер, за її привидом, за Аделіною та Еммеліною. За сестрою, за матір’ю і за батьком. А найжахливішим було те, що я плакала від жалю до себе. Це було горе малої дитини, навіки розлученої зі своєю половинкою; горе дівчинки, яка, схилившись над старою бляшанкою і побачивши там старі папери, зробила несподіване, приголомшливе відкриття; це було горе дорослої жінки, яка сиділа на лавці і плакала серед снігу в примарному світлі зимового дня.

Коли я прийшла до тями, то побачила біля себе доктора Кліфтона. Він обійняв мене за плечі.

– Я знаю, – сказав він. – Я все знаю.

Звичайно ж, він нічого не знав. Тобто знав, але не все. Однак саме це він сказав, і саме ці слова мене заспокоїли. Бо я знала, що він мав на увазі.