Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

Хто я така?

І взагалі – я ще жива чи ні?

Мені можна піти куди завгодно, але я йду назад, до Енджелфілду, бо це єдине місце, яке я знаю.

Вийшовши з-за дерев, я наближаюся до місця подій. І бачу там пожежну машину.

Ось селяни. Вони прибігли гасити полум’я зі своїми цеберками, а тепер стоять трохи поодаль, із вимазаними кіптявою обличчями, і дивляться, як боротьбу з вогнем продовжують професіонали. Жінки, наче загіпнотизовані, дивляться, як клуби диму злітають у чорне небо. А он швидка допомога. І лікар Модслі – він стоїть навколішки над фігурою, що розпласталася на траві.

Ніхто не звертає на мене уваги.

Ніким не помічена, я стою осторонь від місця, де все вирує. Може, я й справді ніхто? Може, мене не видно взагалі? Може, я загинула у вогні, але поки що цього не усвідомила? А може, я та, хто я завжди й була, – примара ?

Аж ось якась жінка випадково помічає мене.

– Погляньте, – кричить вона, вказуючи на мене, – вона тут!

І люди повертаються до мене. Здивовано витріщаються. Одна з жінок біжить сказати про мене чоловікам. Ті відводять погляди від пожежі і теж починають дивитися у мій бік.

– Слава Богу! – каже хтось.

Я розтуляю рота, хочу щось сказати – але мені бракує слів. І я не кажу нічого. Просто стою, ворушу губами, а з них – ані звуку.

– Не треба нічого говорити.

Це біля мене вже опинився лікар Модслі.

Я невідривно дивлюся на дівчину, що лежить на галявині.

– Вона буде жити, – каже лікар.

Я переводжу погляд на будинок.

Там – вогонь. А у вогні – мої книжки. Думати про це нестерпно. Я згадала сторінку з «Джейн Ейр» – зібгані у жмут слова, які я врятувала від погребального кострища й віднесла разом із дитинчам до жінки, що живе у лісі.

І я заплакала.

– У дівчини шок, – каже лікар одній із жінок. – Одягніть її у щось тепле й побудьте з нею, а я тим часом подбаю, щоб її сестру занесли до карети швидкої допомоги.

До мене підходить якась жінка і починає співчутливо квоктати. Потім знімає з себе пальто, ніжно, як малу дитину, загортає мене в нього і стиха мимрить:

– Заспокойся, бідолашечко, все буде добре, твоя сестричка видужає…

Дівчину, що лежить на траві, піднімають і кладуть на ліжко в кареті швидкої. Потім садовлять туди й мене – напроти ліжка. І везуть нас до шпиталю.

Вона дивиться перед собою. Очі – широко розкриті, невидющі. Поглянувши раз, я намагаюся більше на неї не дивитися.

Лікар швидкої схиляється над нею і, пересвідчившись, що вона дихає, повертається до мене:

– А що в тебе з рукою, га?

Я стискаю праву руку лівою, мій розум не сприймає болю, але тіло видає таємницю.

Лікар бере мою руку, і я дозволяю йому розтиснути мені пальці. На долоні – глибоко впечений знак. Знак від ключа.

– Нічого, загоїться, – каже він мені. – Не турбуйся. А ти Аделіна чи Еммеліна?

Я мовчу.

Лікар киває іншому лікареві:

– Ти не знаєш, котра з них Еммеліна?

Я не в змозі відповісти, я не відчуваю свого тіла, не можу поворухнутися.

– Менша з тим, – каже лікар. – Згодом дізнаємося. На все свій час.

І починає бубоніти собі під ніс:

– Аделіна – Еммеліна, Еммеліна – Аделіна. П’ятдесят на п’ятдесят, еге ж? Та нічого, все з’ясується саме собою.

Шпиталь. Двері швидкої розчиняються. Скрізь – галас і біганина. Кинуті на ходу фрази. Знервовані вигуки. Ноші ставлять на возик із коліщатами й швидко кудись везуть.

Крісло на колесах. Руки на моїх плечах:

– Сідай, серденько.

Крісло кудись котять. Ззаду мене чути голос:

– Не хвилюйся, дитино, ми вилікуємо тебе і твою сестру. Тепер ти у безпеці, Аделіно.

Міс Вінтер заснула.

Я подивилася на її ледь-ледь відтулений рот, трохи впалий і припухлий, як у малої дитини. На жмуток неслухняного волосся, що ніяк не хотів рівно прилягати до скроні. Уві сні вона здавалася дуже-дуже старою – і дуже-дуже молодою. Із кожним подихом ковдра то здіймалася, то знов опускалася на її худорляві плечі, при цьому злегка чіпляючись облямованим краєм за підборіддя. Міс Вінтер було байдуже, але я все одно нахилилася, підібрала краї ковдри й поправила пасмо сивого волосся на її скроні.

Міс Вінтер і не поворухнулася.

«Вона спить, – подумала я, – чи вже знепритомніла?»

Не знаю, скільки я потім просиділа, спостерігаючи за нею. У кімнаті був годинник, але рух його стрілок значив так само мало, як і розкисла географічна мапа, що плаває на морській поверхні. Я сиділа із заплющеними очима і не спала, наче мати, що пильнує дихання своєї дитини. А час – хвиля за хвилею – накочувався на мене.