Ден Браун - Янголи і демони

Мої двері завжди для вас відчинені.

Його Святість,

Саверіо Мортаті

Ленґдон перечитав листа двічі. Колегія кардиналів, поза сумнівом, обрала достойного й благородного лідера.

Перш ніж Ленґдон устиг щось сказати, Шартран витягнув невеличкий пакунок.

— На знак вдячності від Його Святості.

Ленґдон узяв пакунок. Він був важкий, загорнутий у коричневий папір.

— Згідно з указом Його Святості, — сказав Шартран, — Ватикан позичає вам цю пам’ятку з папського сховища на невизначений термін. Його Святість просить лише про одне — щоб у своєму заповіті ви зазначили, що її належить відіслати назад до Ватикану.

Ленґдон розгорнув пакунок і занімів. Це було тавро. Діамант ілюмінатів.

Шартран усміхнувся.

— Щасти вам. — Він повернувся й зібрався іти.

— Дякую... — нарешті вимовив Ленґдон, стискаючи в тремтячих руках безцінний дарунок.

Гвардієць затримався в коридорі.

— Містере Ленґдон, можна вас про щось запитати?

— Звичайно.

— Мені й моїм товаришам не дає спокою одна річ. Ті останні кілька хвилин... Що насправді трапилося тоді, у гелікоптері?

Ленґдон занепокоївся. Він знав, що момент істини неодмінно настане. Вони з Вітторією вже обговорили це вночі, дорогою з майдану Святого Петра. І вже тоді все вирішили. Задовго до того, як одержали листа від Папи.

Батько Вітторії мріяв, що відкриття антиматерії стане поштовхом до духовного пробудження. Він, безумовно не хотів нічого такого, що сталося минулої ночі, проте залишався один незаперечний факт... Цієї миті люди по всьому світу сприймали Бога так, як не сприймали ніколи раніше. Скільки ще діятимуть ці чари — Ленґдон і Вітторія не мали уявлення, однак твердо знали, що не псуватимуть цього духовного свята скандалом і сумнівами. Незбагненні шляхи Господні, казав собі Ленґдон. А може... усе те, що сталося вночі, зрештою, було таки Божою волею? потайки застановлявся він.

— Містере Ленґдон? — знову озвався Шартран. — Я запитав вас про гелікоптер.

— Так, знаю... — Ленґдон сумно усміхнувся. Він відчував, що слова йдуть у нього не з голови, а з серця. — Можливо, це через шок від падіння... але щось сталося з моєю пам’яттю... якесь провалля...

— Ви нічого не пам’ятаєте? — розчаровано запитав Шартран.

Ленґдон зітхнув.

— Боюся, це назавжди залишиться таємницею.

Повернувшись до спальні, Ленґдон вкляк на місці від того, що побачив. Вітторія стояла на балконі спиною до балюстради і дивилась на нього. Вона здалася йому небесним видінням... Тендітний силует на тлі місяця. У білосніжному махровому халаті вона скидалася на римську богиню. Туго зав’язаний пасок підкреслював її витончену фігуру. За нею над фонтаном Берніні здіймався легкий туман, і складалося враження, ніби її оточує сяючий німб.

Ленґдон раптом відчув нестримний потяг... якого ще не відчував ніколи до жодної жінки. Він тихо поклав діамант ілюмінатів і листа від Папи на тумбочку біля ліжка. Пояснення можуть і зачекати. Він пішов до неї на балкон.

— Ти прокинувся, — грайливо прошепотіла вона. — Нарешті.

— День був довгий. — усміхнувся Ленґдон.

Вона провела долонею по своєму розкішному волоссю. Халат угорі трохи відхилився.

— А тепер... наскільки я розумію, ти чекаєш винагороди.

Ці слова заскочили Ленґдона зненацька.

— Як... ти сказала?

— Роберте, ми дорослі люди. Ти ж не заперечуватимеш цього. Тебе змагає бажання. Воно написане в твоїх очах. Первісний тваринний голод. — Вона усміхнулась. — Я відчуваю те саме. І ця жага от-от буде задоволена.

— Справді? — Підбадьорений, він зробив крок до неї.

— Абсолютно. — Вона простягнула йому меню. — Я замовила все, що в них є.

Бенкет був розкішний. Вони вечеряли на балконі при світлі місяця... смакуючи frisee, трюфелі й різото і запиваючи все це вишуканим Dolcetto.

Ленґдон не мусив бути символогом, аби зрозуміти знаки, які подавала йому Вітторія. За десертом, що складався з вершків, ягід, тістечок і запашної кави, Вітторія притискала під столом свої голі ноги до його ніг і спопеляла його пристрасним поглядом. Схоже, їй не терпілося, щоб він поклав виделку і схопив її в обійми.

Проте Ленґдон не реагував. Він залишався бездоганним джентльменом. Чому б трохи не пограти в цю гру? думав він, ховаючи лукаву усмішку.

Коли вже все було з’їдене, Ленґдон пішов з балкона й самотньо сів на край свого ліжка. Він узяв із тумбочки діамант ілюмінатів і почав крутити його в руках, захоплюючись уголос чудом симетрії. Вітторія дивилась на нього, нічого не розуміючи, і за якийсь час її спантеличення змінилось неприхованим розчаруванням.