Ден Браун - Янголи і демони

Ґлік уважно подивився на гостя.

— Будь ласка, продовжуйте.

— Ви, мабуть, пригадуєте, — вів далі професор, — як уночі камерарій Карло Вентреска стояв на терасі собору, а всі кардинали в один голос скандували його ім’я?

— Пригадую.

— Так от, дозвольте зачитати вам уривок з давнього закону про вибори. — Доктор Ванек витягнув з кишені якісь папірці, прокашлявся і почав читати: — «Вибір шляхом одностайного схвалення відбувається... коли кардинали, немов за велінням Святого Духа, вільно й спонтанно, гучно й одностайно, проголошують ім’я однієї особи».

Ґлік усміхнувся.

— Отже, ви стверджуєте, що коли минулої ночі кардинали разом скандували ім’я Карло Вентрески, то насправді вони обрали його Папою?

— Саме так. Ба більше, згідно з цим законом, вибір шляхом одностайного схвалення поширюється не дише на кардиналів відповідного віку, а й на будь-яку духовну особу — незалежно, чи це простий священик, єпископ чи кардинал. Тому, як бачите, камерарій мав абсолютно законне право бути обраним Папою таким шляхом. — Доктор Ванек подивився просто в камеру. — Тобто те, що відбулося, належить тлумачити так... вночі Карло Вентреску обрали Папою. Він правив трохи менше сімнадцяти хвилин. І якби він чудом не обернувся на вогняний стовп, то його б поховали у Ватиканських гротах поряд з іншими Папами.

— Дякую, докторе Ванек. — Ґлік хитро підморгнув Макрі. — Ви нас дуже просвітили....

Вітторія Ветра сміється до нього й гукає з верхнього ярусу римського Колізею:

— Роберте, швидше! Я так і знала, що треба було пошукати собі молодшого чоловіка! — Її усмішка зачаровує.

Він намагається не відставати, але ноги немов налиті свинцем.

— Зачекай, — благає він. — Будь ласка...

У голові щось гупає.

Роберт Ленґдон здригнувся й прокинувся.

Темно.

Він довго лежав у незнайомій м’якій постелі, не розуміючи, де він. Чудові величезні подушки були набиті гусячим пухом. Повітря приємно пахло сухими квітами. З протилежного боку кімнати виднілись подвійні скляні двері. Вони були відчинені, і з розкішного балкона віяв легкий вітерець. У небі поміж хмарами сяяв місяць. Ленґдон намагався згадати, як він тут опинився... і що це за місце.

У свідомості пролітали якісь безладні фантастичні картини...

Сніп магічного вогню... з натовпу виходить янгол... ніжно бере його за руку й тягне в ніч... веде його вимучене, побите тіло вулицями міста... приводить сюди... до цієї розкішної кімнати... підтримує його, напівсонного, під гарячим душем... веде до ліжка... а тоді дивиться, як він засинає мертвим сном.

У темряві Ленґдон розгледів друге ліжко. Постіль була зім’ята, але в ній нікого не було. Десь за стіною монотонно шуміла вода.

На ліжку Вітторії він побачив подушку з вишитою емблемою: ГОТЕЛЬ БЕРНІНІ. Ленґдон не втримався від усмішки. Вітторія зробила чудовий вибір. Розкішна будівля Старого світу, що виходить вікнами на фонтан «Тритон» роботи Берніні... В усьому Римі не знайти готелю, який би краще їм пасував.

Раптом Ленґдон почув якесь гупання і збагнув, що його розбудило. Хтось стукав у двері, причому дедалі голосніше.

Спантеличений, Ленґдон встав із ліжка. Ніхто ж не знає, що ми тут, подумав він із легким занепокоєнням. Накинув розкішний готельний халат і пішов до передпокою. Повагавшись якусь мить, відчинив важкі дубові двері.

На порозі стояв дужий чоловік у розкішному лілово-жовтому однострої.

— Я лейтенант Шартран, — відрекомендувався він. — Швейцарський гвардієць із Ватикану.

Ленґдон і так чудово знав, хто він такий.

— Як... як ви нас знайшли?

— Я побачив, як ви вночі пішли з майдану. Простежив за вами. Щастя, що ви ще тут.

Ленґдона раптом охопила тривога. Невже кардинали послали Шартрана, щоб він привів їх із Вітторією назад до Ватикану? Адже, крім колегії кардиналів, правду знали тільки вони двоє. Вони становили загрозу.

— Його Святість попросив мене передати вам оце, — сказав Шартран, простягнувши конверт із папською печаткою.

Ленґдон розірвав його і прочитав листа, написаного від руки:

Містере Ленґдон і міс Ветро!

Хоч як мені хочеться попросити вас тримати в таємниці події останніх двадцяти чотирьох годин, я розумію, що не маю права вимагати від вас іще чогось після всього того, що ви вже для нас зробили. Тому я покірно мовчу і надіюсь, що серце підкаже вам правильне рішення. Здається, світ сьогодні став трохи кращий... Можливо, деякі запитання мають навіть більшу силу, ніж відповіді.