Ден Браун - Цифрова Фортеця

Від думки про те, що треба йти вниз, у Сюзанни волосся стало дибки.

— А чому б нам не почекати дзвінка від Девіда тут? Він має зателефонувати, коли роздобуде копію пароля Танкадо.

Стретмор похитав головою.

— Чим скоріше ми здійснимо підміну, тим краще. Ми не можемо гарантувати, що Девід неодмінно знайде другу копію. Якщо через якусь випадковість перстень потрапить до лихих рук, то я волів би, щоб на той час ми вже встигнули все зробити. І тоді хто б не роздобув той пароль, він завантажить з Інтернету нашу версію «Цифрової фортеці». — Стретмор помацав пістолет і підвівся.

— Нам час рушати на пошуки пароля Ґейла.

Сюзанна помовчала. Командир мав рацію. їм і справді був потрібен пароль Ґейла. І негайно.

Вона підвелася — та ноги її затремтіли. «Треба було сильніше стукнути Ґейла», — подумалося їй. Сюзанна окинула поглядом командирський пістолет — і їй стало зле.

— Ви й справді збираєтеся встрелити Ґреґа Ґейла?

— Ні, — кинув Стретмор, крокуючи до дверей. — Але сподіваймося, що він цього не знає.

А біля термінала севільського аеропорту стояло таксі з увімкненим двигуном та лічильником. Пасажир у дротяних окулярах уважно дивився крізь широке скло добре освітленого вестибюля. Він зрозумів, що приїхав саме вчасно.

Він побачив там біляву дівчину. Вона допомагала Бекеру сісти в крісло. А тому, вочевидь, було боляче.

«Він іще не знає, що таке справжній біль», — подумав пасажир.

Дівчина дістала з кишені якийсь маленький предмет і подала Бекеру. Той підняв його до яскравого світла, обдивився й надів собі на палець. Потім дістав із кишені стос купюр і заплатив дівчині. Кілька хвилин вони про щось поговорили, а потім білявка обняла його. Помахавши рукою, вона накинула на плече свою дорожню торбу й рушила через вестибюль.

«Нарешті, — подумав чоловік у таксі. — Нарешті».

Наставивши пістолет, Стретмор вийшов зі свого офісу на сходовий майданчик, гадаючи, чи й досі Ґейл у блоці № 3.

Світло з монітора його комп’ютера кидало лячні тіні на риф-лену поверхню майданчика, тож Сюзанна інстинктивно підсунулася ближче до командира.

Коли вони віддалилися від дверей, світло монітора зблякло, і Стретмор із Сюзанною занурилися в темряву. Тепер підлогу шифрувального відділу освітлювало лише сяяння зірок угорі та слабкий відблиск у розбитому вікні блоку № 3.

Стретмор поволі просувався вперед, видивляючись місце, де починалися вузенькі сходи. Переклавши «берету» до лівої руки, правою він намацав поруччя. Він розумів, що з лівої стріляє так само погано, як і з правої, тому вирішив за краще триматися за поруччя правою рукою. Впасти з цих сходів із такої висоти означало довічне каліцтво, а пересування в інвалідному візку не входило в плани Стретмора на пенсії.

Сюзанна, засліплена темрявою під куполом шифрувального відділу, спускалася, тримаючи руку на командировому плечі. Навіть із відстані у два фути вона не могла розгледіти його силует, тому перш ніж ступити на сходинку, човгала по ній туфлею, намацуючи край.

Її гризли сумніви щодо візиту до блоку № 3 і пошуків там пароля Ґейла. Командир був певен, що в Ґейла забракне сміливості напасти на них, але Сюзанна не розділяла його впевненості. Ґейл опинився в безвихідному становищі й мав лише два варіанти вибору: втекти з шифровідділу або потрапити до в’язниці.

Внутрішній голос час від часу повторював Сюзанні, що краще б їм почекати, поки Девід роздобуде пароль Танкадо, але вона знала, що немає гарантії того, що він його взагалі знайде. «Цікаво, чому Девід так довго затримується?» — майнула в неї думка. Та вона відкинула свої побоювання й рушила далі за шефом.

Стретмор спускався нечутно. Не було потреби попереджати Ґейла про свій прихід. Вони дійшли донизу, і Стретмор зупинився, намацуючи підлогу. Закаблук його черевика клацнув об тверду чорну кахлю — і Сюзанна відчула, як напружилося його плече.

Отже, вони увійшли в зону небезпеки. Ґейл міг бути де завгодно.

Поодаль, тепер невидимий за масивним силуетом «Транс-коду», був кінцевий пункт їхньої подорожі — блок № 3. Сюзанна молила Бога, щоб Ґейл і досі залишався там: лежачи на підлозі і завиваючи від болю, як собака. Яким він насправді й був.

Стретмор відпустив поруччя і знову переклав пістолет у праву руку. Не кажучи ні слова, він рушив у темряву. Сюзанна міцно трималася за його плече. Якщо вона загубить його, то доведеться говорити, щоб знайти потім шефа. І Ґейл міг почути їх. Віддаляючись від безпечних сходів, Сюзанна пригадала свої дитячі ігри у квача: вона відірвалася від своєї «бази» й позбулася захищеності. Стала вразливою.