Ден Браун - Цифрова Фортеця

У широкому морі темряви «Транскод» був єдиним островом. Через кожні кілька кроків Стретмор зупинявся, тримаючи пістолет напоготові, і прислуховувався. Раптом десь над ними темряву ночі прорізало пронизливе пищання. Сюзанна заклякла, як укопана. Стретмор різко крутнувся — і вона втратила його. Перелякано виставивши руку, вона спробувала намацати його, але командир зник. Там, де було його плече, тепер — порожнеча. І Сюзанна подибала в темряву.

Знову почулося пищання. Десь неподалік. Сюзанна крутнулася. Почувся шерхіт одягу — і пищання так само несподівано урвалося. Сюзанна заклякла. За мить, наче з її найстрашніших дитячих кошмарів, з’явилося видіння. Просто перед нею в темряві ви-рисувалося обличчя. Воно було зеленувато-сіре, як у привида. То було обличчя демона, з гострими тінями, видовженими через спотворені риси обличчя. Вона мимовільно позадкувала. І вже хотіла було рвонути навтьоки, але істота схопила її за руку.

— Ані руш, — скомандував привид.

На мить Сюзанні здалося, що то — Ґейл і що то його очі палають у темряві. Але голос був не Ґейла. І дотик не надто грубий. То був Стретмор. Його підсвічував знизу якийсь предмет, котрий він щойно витягнув із кишені. Сюзанна полегшено зітхнула. Вона відчула, що знову почала дихати. Предмет, що його Стретмор тримав у руці, мав щось на кшталт електронного дисплея, від якого йшло зеленувате світло.

— От чорт! — стиха вилаявся командир. — Мій новий пейджер. — І Стретмор з огидою уставився на пристрій у своїй руці. Він забув увімкнути беззвучний режим. Іронія полягала в тому, що він навмисне ходив до магазину електроніки, щоб придбати цей пристрій, спеціально придбав його за готівку, щоб зберегти анонімність: Стретмор краще за інших знав, як пильно АНБ шпигувала за своїми ж працівниками, а вхідні й вихідні цифрові повідомлення з цього пейджера він хотів зберегти в секреті.

Сюзанна стривожено озирнулася. Якщо досі Ґейл не здогадувався, що вони до нього йдуть, то тепер уже точно здогадався.

Стретмор натиснув на кілька кнопок і прочитав вхідне повідомлення. І стиха простогнав. То була ще одна невтішна новина з Іспанії — не від Девіда Бекера, а від інших людей, яких Стретмор послав до Севільї.

А за три тисячі миль від них мікроавтобус мобільного стеження мчав вулицями Севільї. АНБ найняло його за найвищим грифом секретності на військовій базі в Рота. Двоє чоловіків в авто зосереджено мовчали. Вони не вперше отримували термінові накази з Форт-Міда, але зазвичай ці накази йшли не з найвищих ешелонів влади.

Агент, що сидів за кермом, спитав через плече у свого напарника:

— Ще не видно нашу людину?

А напарник сидів, не відриваючи погляду від панорамного відеомонітора, камера якого була встановлена на даху автобуса.

— Ні, не видно. Слідкуй за дорогою.

Джабба рясно спітнів, вовтузячись під масою перекручених кабелів. Він і досі лежав на спині, затиснувши в зубах ручку-ліхтарик. Він уже звик працювати ночами на вихідні; ті години, коли в АНБ не панувала метушня, були, мабуть, чи не найкращим часом для спокійного виконання ремонтних робіт. Маневруючи розпеченим паяльником у лабіринті кабелів над головою, він проробляв цю операцію з надзвичайною обережністю: пошкодження будь-якого із сусідніх жмутів могло призвести до плачевних наслідків.

«Іще кілька дюймів», — подумав він. Ця робота забрала в нього значно більше часу, аніж він розраховував.

Саме в ту мить, коли він востаннє притиснув вістря паяльника до припою, озвався його стільниковий телефон. Джабба смикнувся від несподіванки, і велика булька шиплячого розплавленого металу капнула йому на руку.

— От сука! — Він впустив паяльник і мало не проковтнув ліхтарик. — Сука, сука, сука!

І став несамовито терти краплю припою, що вже охолола. Нарешті крапля відпала, залишивши по собі чималенький пухир. Мікросхема, яку він збирався впаяти на місце, випала й гепнула Джаббу по голові.

— Чорт забирай!

Телефон озвався знову. Джабба проігнорував його.

— Трясця твоїй матері, Мідж! — стиха вилаявся він. — У шифровідділі все в нормі!

Телефон не вгавав, але Джабба взявся впаювати новий чіп. За хвилину чіп був уже на місці, а телефон усе дзвонив та дзвонив.

— Заради Бога, Мідж, — припини! Припини, кажу тобі! Продзвонивши ще секунд із п’ятнадцять, телефон нарешті замовк. Джабба полегшено зітхнув.

Та через хвилину угорі затріщав гучномовець внутрішнього зв’язку.