– Якщо вірити даним адресного столу, понад місяць тому.
– Це можна уточнити, – сказав Романенко і взяв телефонний довідник. – Де вона жила?
– На вулиці Залісній.
– Залісна, 47?! – аж підвівся Романенко.
– Так, – здивувався Лежнєв. – Ви знаєте цю адресу?
– Не тільки. Тепер я згадав і про Щербак. Жінка не померла – загинула під час пожежі. Я кілька днів тому переглядав цю справу в зв’язку з конфліктом… відомчого характеру.
– Нещасливий випадок? – перебив його Лежнєв.
– Такого висновку дійшов прокурор району, і я погодився з ним. Хоча були й інші думки.
– Які? – жваво спитав Лежнєв.
– Бачите, спершу цю справу вела слідчий Жовтневої райпрокуратури Супрун. Людина вона тямуща, але дужо захоплюється. Буває надто запальна, вперта, що, зрештою, властиво молодим.
Лежнєв розуміюче кивнув головою.
– Зібрані матеріали, – вів далі Романенко, – давали підстави думати, що пожежа, під час якої загинула Щербак, – наслідок нещасливого випадку. А Супрун вважала, що тут не обійшлося без лихого заміру. Доказів, які б підтверджували цю версію, в неї не було, от вона й спробувала роздобути їх не зовсім законним шляхом.
– Настирлива вона у вас? – запитав Лежнєв.
– Цього їй не позичати, – відповів Романенко.
Різко задзвонив міжміський телефон. Романенко взяв трубку. А Лежнєв, закуривши, підійшов до розчиненого вікна. Будинок обласної прокуратури стояв на пагорбі, що колись називався Петропавлівським. З вікна третього поверху відкривалася панорама міста. Звивиста річка вигадливо петляла поміж новими будинками. Далі починався і зникав за обрієм блакитнуватий Русанівський ліс. За останні двадцять п’ять років ліс відійшов далеко на північний схід, поступившись перед міськими кварталами та заводськими корпусами і оголивши колись приховану в його хащах річку. Ліс і річку Лежнєв упізнав одразу, а от місто впізнати було важко. Прямі широкі вулиці, по яких нескінченним потоком мчали автомобілі, трамваї, тролейбуси; високі світлі будинки; зелені сквери з галявинками дитячих майданчиків; велетенська чаша стадіону і націлена в небо ажурна вежа телецентру… Тільки в районі Старого ринку, наче злякавшись розпростертих будівельних кранів, полохливо притискалися один до одного непривітні старі товстостінні будинки.
Потім Лежнєв побачив двоповерховий особняк з балконом, обвитим плющем. Це було так несподівано, що він навіть здригнувся. Особняк був наполовину закритий новим готелем. Довкруж нього не було вже чавунної огорожі. І все одно Лежнєв упізнав цей особняк…
– Ну, як вам наше місто? – спитав Романенко, закінчивши телефонну розмову.
– Гарне місто: зелене, життєрадісне, – озвався Лежнєв.
– Звісно, це не Москва, – всміхнувся Романенко, – але місто справді непогане. Центральні вулиці по-столичному широкі. Он, подивіться, які хмарочоси. А в січні сорок четвертого, коли ми сюди ввійшли, лежали самі руїни. Всього кілька будинків уціліло. Правда, кажуть, що до війни місто було невелике.
– Але й не маленьке, – відказав Лежнєв.
– Ви бували тут до війни?
– У сорок третьому.
Романенко здивовано звів брови.
– Але ж у сорок третьому тут були гітлерівці.
– Так, – знову шукаючи очима особняк із балконом, кивнув головою Лежнєв, – тоді тут були гітлерівці.
Він одійшов од вікна, погасив у попільничці сигарету.
– Я хотів би повернутися до розмови про слідчого Супрун.
– Розмова для мене, як прокурора області, малоприємна, – всміхнувся Романенко. – Тим більше, що її вже перенесено на сторінки місцевої газети.
– Навіть так?
– Ось, можете почитати.
Романенко вийняв з шухляди письмового столу газету і подав Лежнєву. Вона була згорнута так, що в око одразу впадала чимала стаття під крикливим заголовком: «Гнів служителів Феміди». Стаття була дошкульна, зла. Автор не шкодував фарб, не боявся порівнянь. Деякі його судження були спірні, висловлювання не зовсім тактовні, але в цілому, якщо вірити наведеним фактам, заперечити йому було важко: дії слідчого Жовтневої прокуратури Супрун і співробітників міліції виходили за рамки кримінально-процесуального кодексу. Як можна було зрозуміти, Супрун без підстав, не маючи санкції прокурора, зробила обшук у квартирі завідуючого 17-м промтоварним магазином Нетреби, людини в минулому заслуженої, а тепер шанованої, людини, яка пропрацювала в міському торзі понад двадцять років. Водночас працівники міліції, за вказівкою Супрун, опечатали магазин і викликали ревізорів. Однак ні обшук, ні ревізія нічого не дали – Нетребу не можна було в чомусь звинуватити. Стаття кінчалася цілком справедливою вимогою – притягти до відповідальності порушників соціалістичної законності.
Читать дальше