Едуард Ростовцев - «Привид» не може втекти

Наталя їла через силу, але від обіду не можна було відмовитись – у мами одразу зіпсувався б настрій. Усі ці дні вона переживала за доньку. І хоч було кепсько на душі після оперативної наради, Наталя хотіла заспокоїти матір. Зайшовши до хати, вона награно весело сказала:

– Співчуття не потрібні. Усе влаштувалося. Відбулася легким переляком, що навіть пішло на користь.

Ірина Дмитрівна всміхнулася – вона не повірила Наталі, тільки удала, що повірила. Та Наталя була вдячна їй і за це. Вони чудово розуміли одна одну, хоча були дуже різні: донька жвава, різкувата, запальна; мати некваплива, м’яка. І зовні вони не були схожі: Наталя – висока, міцна, рудоволоса; Ірина Дмитрівна – невисока тендітна брюнетка. Була вона до дивацтва акуратна; вдягалася просто, але зі смаком. Навіть ті, хто добре знав її, не хотіли вірити, що їй за сорок. Дивувалися, чому вона не одружується, та Ірина Дмитрівна не любила таких розмов.

Незабаром мати пішла в лікарню, а Наталя заходилася натирати підлогу. Їй потрібен був струс. Працювала так, що старенька домашня блузка прилипла до спини.

Робота, а потім холодний душ, здавалося, заспокоїли Наталині нерви, та коли о пів на дев’яту задзвонив телефон і в трубці почувся голос Савицького, вона здивовано звела брови й одразу ж сердито насупила їх.

– Нат, це ти? – спитав Савицький. – Нам треба зустрітись.

– Не бачу в цьому потреби.

– Нат, зрозумій, я сьогодні прилетів. Ти сама?

– Сама! – крикнула Наталя. – Мама чергує, сусіди в кіно. Саме час коханців приймати!

– Прийми для початку валер’янку, – спокійно мовив Савицький. – Я їду до тебе.

– Їдь хоч до самого дідька! – закричала Наталя, але Савицький уже поклав трубку.

Наталя сердито швиргонула щітку й схопилася за голову.

Вона поводиться як божевільна. Може, справді випити валер’янки? Підійшла до засклених дверей, що вели на балкон, притиснулась обличчям до холодного запітнілого скла. На вулиці йшов дрібний надокучливий дощ, і міріади крапель кружляли у світлі неонових ламп…

П’ять років тому, коли вона їхала із Савицьким у Русанівку, теж ішов дощ. Зустрічний вітер шмагав у лобове скло «Волги» струмками води, хитав з боку на бік металеву антену. Але в машині було тепло, затишно: панувала напівтемрява, тихенько грало радіо. Наталя всю дорогу чомусь усміхалася… Чи любила вона Костю Савицького… даруйте, Костянтина Михайловича Савицького, кандидата медичних наук і доцента? А втім, коли вони познайомилися, він ще не був доцентом. Але ж і вона була тільки студентка- третьокурсниця, таке собі спортивного штибу відчайдушне дівчисько, котрому будь-яке море по коліна.

Певна річ, він їй подобався. Елегантний, стриманий і водночас винахідливий, дотепний, новий викладач судової медицини справив на студентів-юристів приємне враження. А дівчата були в захопленні від нього. У Савицького було гарне, ще зовсім молоде обличчя і сиве волосся. Густа хвиляста чуприна, здавалося, була відлита з свинцю. Спочатку Наталя думала, що він фарбує волосся. А потім дізналася, що сивина в нього природна. Дізналася й про те, що Костянтину Михайловичу не поталанило в сімейному житті. Йому було тридцять п’ять, а Наталі двадцять. О ні, вона не звинувачує його. У всьому винна сама: хотілося відчути себе цілком дорослою. Він упадав за нею досить наполегливо; у нього була машина, а в його товариша дача в Русанівці. Наталя не раз думала, що їй було б значно легше, якби Савицький виявився негідником…

Він дзвонив довго і настирливо. Наталя сиділа на дивані і невідривно дивилася на двері. Не хотіла відчиняти. Та подолати впертість Савицького було нелегко.

– Що тобі треба? – непривітно спитала вона, відчиняючи двері.

– Хоча б зайти до кімнати, – всміхнувся Савицький, пригладжуючи рукою мокре волосся. – Надворі дощ, а я без машини і навіть без плаща. Сподіваюся, це буде взято до уваги?

– Заходь, – намагаючись лишатися байдужою, сказали Наталя.

Він довго і старанно витирав ноги, потім причісувався перед дзеркалом у прихожій. Наталя знову сіла на диван, накинула на коліна плед.

Савицький увійшов, мерзлякувато потираючи руки, поторгав кахляну грубу.

– Можна затопити? Щось я змерз.

– Затопи, – так само байдуже відповіла Наталя.

Савицький запалив газову горілку, підведену у піддувало. Груба сердито загуготіла.

– Я їздив до Валерика, – притуляючись до груби, сказав Савицький, – Він став такий хлопець – не впізнаєш. Відмінно закінчив п’ятий клас. Передавав тобі привіт.