Теодор Константін - Зірка впаде опівночі

«А зараз почнуть дзвонити з частин», — подумав Мокану, підготовляючи перо та чорнильницю.

Капітан Смеу вже не походжав по кімнаті. Він вдивлявся в нічну темряву, заклавши руки за слину. Лівою ногою злегенька постукував по підлозі, наче відбиваючи такт якоїсь мелодії.

«Та й нервовий же начальник шифрувального відділу!» — зробив висновок Григоре, знімаючи трубку.

— Хто це? — запитав з порога Смеу.

— «Тротуш», пане капітан!

— Добре! Послухай, що вони хочуть! — І знову повернувся до вікна, втупивши погляд у темряву.

В той час, як Мокану Григоре записував телефонограму, в бібліотеці сталася подія, що декому могла здатися незвичайною.

Кілька поличок на лівій стіні, десь від нижньої половини, почали повільно рухатися. У звільненому місці відчинилися двері, і в них показалась якась тінь. Невідомий нахилився і пройшов у бібліотеку. Обтрусившись від пилюки, навшпиньках ступив до дверей, що виходили в коридор. Наставив вухо і прислухався. Там, як і в бібліотеці, стояла мертва тиша. Задоволений, вийняв з кишені ключ і обережно, без найменшого шереху відімкнув двері. Ключ і замок були наче з клоччя. Відчинив і вийшов у коридор. Не засвічуючи ліхтарика, ступив кроків п'ять уперед, а там зупинився, відімкнув ще одні двері і, трохи прочинивши їх, проник до кімнати шифрувального відділу. Спершись на одвірок, полегшено зітхнув, витер долонею спітнілого лоба. Потім блимнув ліхтариком і одразу ж люто вилаявся, — вікна, затемнені зсередини чорним папером, були все-таки відчинені, і світло могли помітити знадвору.

Підійшов до першого, зачинив його і тільки-но ступив далі, як щось клацнуло, і в кімнаті засвітилося.

— Ніяка зірка не впаде опівночі, пане старшина Доробец! — почувся іронічний голос. — Руки вгору.

Лише на якусь мить Доробец розгубився. А тоді блискавично обернувся і жбурнув довгого гострого ножа. Чи Уля це передбачив, чи, може, то був якийсь інстинктивний порив, — він присів, і ніж пролетів у нього над головою. Вістря глибоко увіткнулось в двері, задеренчавши, наче дримба.

— Заспокойся, пане старшина. І підніми руки! Коли спробуєш кинути ще якусь штучку, одразу ж відправлю на той світ!

Не тямлячи себе од люті, Доробец підкорився. Очі його горіли безсилою ненавистю. Якби міг, ударив би Улю так, що капрал відразу впав би мертвим.

— Як? Це ти? Ти? — заскреготав зубами, стискаючи кулаки. — Та коли б я знав…

— То й мене постигла б доля Томеску. Чи не так?

— Зрештою, хто ж ти такий?

— Це не має значення! Основне, що тобі не вдалося мене обдурити. Тобі й твоїм спільникам.

— У мене їх немає. Я діяв сам.

— Даремно заперечуєш. Я вже починаю сумніватися, чи відповідає дійсності те, що записано в твоїй особистій карточці агента абверу. А там серед інших твоїх рис згадується й розум. І от коли ти дійсно розумний, то мусиш збагнути, що я не добрався б до тебе, не викривши твоїх помічників.

Старшина розм'як, пиха його одразу ж зникла. Єдина надія, що хоч врятуються спільники, виявилась марною. Тоном, в якому все ще звучало нахабство, запитав:

— Чи довго я ще стоятиму з піднятими руками? Вони вже зомліли…

— Прошу вибачення, я зараз! — з іронією відказав Михай. І, не зводячи з шпигуна очей, підняв трубку: — Алло, чергового офіцера!.. Пан капітан Смеу? Так, це я. Все гаразд! Пришліть сюди двох солдатів. Ви теж прийдете? От і добре.

Капітан Смеу з'явився відразу. Побачивши старшину Доробеца, він сторопів від подиву:

— Що-о-о? Та невже!

Доробец стояв блідий, як мрець. Очі втупив у підлогу, Михай подзвонив начальнику другого відділу.

— Пане капітан, пташка уже впіймалася.

Як тільки Георгіу зайшов до кімнати, Уля сказав:

— Я залишаю його під вашою опікою. Думаю, що довго не затримаюсь. Дякуй мені, шановний пане старшина. Приведу сюди людину, товариство якої буде для тебе приємне.

Таким веселим Улю не бачили вже давно.

Бібліотека, як він і сподівався, була відчинена. Присвітивши ліхтариком, кілька хвилин озирав двері таємного ходу. А тоді з револьвером напоготові проліз в отвір.

Піднявшись до половини стіни по дерев'яній драбині, опинився у вузькому коридорчику, що йшов паралельно другому поверхові. А далі потрапив у невеличку, зате дуже високу кімнатку. Звідси іншою драбиною вибрався на горище. Куди ж тепер повернути, щоб добратися до вежі? Адже старшина Доробец прийшов звідти.

Кілька хвилин постояв у нерішучості, а тоді попрямував навмання. Дійшовши до масивних дубових дверей, відчинив їх і опинився на балкончику. Неважко було здогадатися, що тут закінчувався чорний хід. Саме звідси спускалася завжди кастелана, простуючи до оранжереї.