Теодор Константін - Зірка впаде опівночі

Напроти стояли інші двері, безперечно, на вежу. Отже, він на вірній дорозі. Значить, Доробец, пробираючись з вежі на горище, зовсім не ризикував, бо один вартовий стояв біля входу, а другий — в коридорі на першому поверсі.

«Вони, прокляті, могли робити все, що схотіли б. І ніхто ж ні про що не дізнався б», — думав Михай.

Натис на клямку — двері й відчинилися. Гвинтові сходи вели на вежу. Безшумно ступаючи, піднімався нагору і через якийсь час розгледів дві суміжні кімнати. В першій було темно, а в другій світилося. В шезлонгу з заплющеними очима лежала гувернантка. В домашній, дуже декольтованій сукні без рукавів вона була такою гарною, що Уля кілька хвилин стояв, наче зачарований.

«Заспокойся, хлопче, не втрачай розуму!» — докорив сам собі в думці.

Ступив кілька кроків і став на порозі. Лише тоді шпигунка помітила його. Підхопилась, напевне, вважаючи, що це повернувся Доробец. Та придивившись краще, розгубилась і скрикнула. Якби не пістолет в руці Михая, то, можливо, вона подумала б, що це якийсь солдат пробрався на вежу з наміром зґвалтувати її. Однак револьвер говорив сам за себе. Незважаючи на це, вирішила й далі грати свою роль, щоб збагнути справжні наміри непрошеного гостя з пістолетом.

Але вже з перших Улиних слів, вимовлених по-угорськи, кастелана збагнула, що її викрито.

— Якою мовою будемо розмовляти? Тією, що я звертаюсь, чи, може, німецькою? Принаймні ці дві ти знаєш чудово.

Сподіваючись, що Доробец скоро повернеться та врятує її, вирішила й далі грати роль навіженої. В її очах враз з'явився божевільний жах. Мовчки впала на коліна і почала ламати руки, конвульсивно ворушачи губами.

— Браво!.. Чудово!.. Так я тобі й повірю. Даремно стараєшся!..

Але кастелана наче й не чула цього іронічного попередження і заламувала далі руки та повзла до нього на колінах. Сукня її розстебнулася, відкривши звабливі в їх оголеній красі груди. З очей текли сльози. І так ламаючи руки та бурмочучи незрозумілі слова, вона здавалась живою статуєю відчаю.

— Зупинись! Якщо підповзеш на крок, я змушений буду стріляти. Знаю тебе добре, тому й не підпущу ближче. Ще раз раджу тобі припинити ці дурощі. Марне витрачаєш час.

Кастелана якусь мить вагалась. Напевне, думала: продовжувати цю комедію далі чи послухатись його поради. Врешті — щоб виграти час, упала долілиць на килим і застогнала та заохала.

— Ти арештована! Встань і йди за мною!

На цей раз вона насправді затремтіла. Якщо її арештовують, то, значить, Доробец, спіймавшись, уже зізнався в усьому.

Марне намагаючись надати своєму голосові визивного тону, захихотіла:

— Ти арештовуєш мене? А скажи, будь ласка, за що?

— Не здогадуєшся? — з явною іронією запитав Уля.

— Я не вважаю себе винною…

— Старшину Доробеца затримано в шифрувальному відділі. Я прийшов сюди тією ж дорогою, якою твій спільник вибирався звідси. Чи досить тобі цього?

— Вперше чую таке прізвище. Про кого ти говориш?

— Можливо, прізвище його тобі й невідоме. Але ви знайомі. Півгодини тому він був тут. Коли не помиляюсь, це його дощовик. Однак хочу нагадати тобі й інше. Людина, про яку я кажу, це та особа, з якою ти того вечора зустрілася в парку. Пригадуєш тепер, красуне?.. До речі, як твоє справжнє ім'я? Твій шановний спільник пан управитель говорить, що тебе звуть Мартою і що ти гувернантка графа Андраса Комаромі.

Кастелана не відповіла нічого.

Стояла бліда і, кусаючи собі губи, дивилась на Улю з ненавистю.

— Ти не хочеш говорити?

— Що саме? Я нічого не знаю.

— Гаразд! Тоді ходімо!

— А куди ти мене поведеш?

— Ми спустимося на перший поверх. Твій приятель, якому ти вчора передала листа, вже чекає на тебе.

— Добре… Але ж мені треба ще одягнутися. Вийди на кілька хвилин…

— Ні, люба гувернантко, я не такий дурний…

— Звелиш мені переодягатися в твоїй присутності? — запитала з ноткою кокетства в голосі.

— Як хочеш… Раджу тобі одягнути поверх сукні отой реглан, що висить на кріслі. Стривай, я перевірю ще кишені. Чи нема там якоїсь штучки? От і гаразд. Прошу.

Кастелана одягнулась.

— Та й гарно ж тобі в ньому!.. Ну, ходімо вже, панночко!

В той час, коли Уля підіймався на вежу, щоб заарештувати кастелану, молодший лейтенант Параскивеску вистежував Некулая Телимбу. Надвечір його викликав до себе капітан Георгіу і наказав не спускати з ординарця очей до першої години ночі, а потім затримати його.

І от, як тільки стемніло, Параскивеску почав стежити за Некулаєм. Після вечері всі денщики пішли спати, а Телимбу попрямував до управителя. І засидівся там майже до півночі. Коли вийшов на вулицю, дощ лив як з відра. Однак він не поспішив додому, а, скрадаючись попри мисливський павільйон, непомітно проник у парк і сховався в альтанці. Там його не мочило, зате молодший лейтенант, що, притаївшись під деревом, весь час наглядав за ним, лаяв цю дощову погоду на всі заставки. Стояв у благенькому плащі і цокотів зубами од холоду. Принаймні хоч би бачити, що робить Некулай. А то ніч була така темна, що й на крок нічого не помітиш.