Теодор Константін - Зірка впаде опівночі

Коли увійшов. генерал Попинкаріу, офіцери підвелися і віддали честь. Жестом запросив їх зайняти місця біля столу. Праворуч командира дивізії сіли підполковник Барбат Георге, капітан Смеу і молодший лейтенант Параскивеску, ліворуч — капітан Георгіу та лейтенант Тимплару. В кінці столу примостився Уля, неуважливо гортаючи невеличкий блокнот.

Попинкаріу, серйозний і урочистий, озирнув їх усіх. Угледівши Улю, тепло і дружньо посміхнувся. Але враз його обличчя посерйознішало.

— Панове, — заговорив він, — від імені пана командуючого армією і від себе особисто я поздоровляю пана Улю за чудову перемогу над запеклими шпигунами. Вітаю також і вас, бо в більшій чи меншій мірі ви теж сприяли цій перемозі. Абвер дістав серйозного удару, втративши чотирьох найкращих агентів, що так і не зуміли виконати свого завдання. До поразок, які мають німці на полі бою, прилучилася ще одна, вже з боку нашої контррозвідки. Ми показали, що можемо бити їх не лише зброєю, а й розумом та хитрістю. Ця перемога, звичайно, була нелегка. Ви знаєте це. Чи не так, пане Уля?

— Правда, — погодився Михай, — нелегка. Довго я блукав манівцями. Не раз помилявся, та зрештою добився-таки успіху.

— От і гаразд, що ти згадав про невдачі. Я добре знаю, як розгорталися ці досить-таки сенсаційні події. Та мені не відомі окремі подробиці, і тому я не можу пов'язати різні етапи цієї боротьби. Хотілося б знати, як тобі пощастило розібратися в цих суперечливих фактах.

— Пане генерал, — мовив Уля, все ще гортаючи свій блокнотик. — Коли так, то я мушу розповісти все спочатку. Вам відомо, що від якогось часу абвер дуже зацікавився шифрувальною машиною. Шпигуни, яким було доручено викрасти цей секрет, обрали місцем своєї діяльності КП вашої дивізії. Наша контррозвідка довідалась про це і послала мене вам на поміч, щоб викрити і знешкодити ворогів. Прибувши до дивізії, я став міркувати, в який відділ КП проліз агент абверу? І з самого початку зняв з рахунку шифрувальний відділ, бо допустити, що шпигунові пощастило влаштуватися в шифрувальному, це значить, уявити, що агент абверу вже знає секрет дії машини. Адже в наших умовах передати інформацію не так уже й важко.

— І все-таки ти запідозрював декого з шифрувальників, — зауважив генерал.

— Так, запідозрював. Але це була помилка. Які ж факти наштовхнули мене на ці думки? Пригадайте, що я застав у вас. Агент, спійманий на гарячому, кінчив самогубством. Застрелили водія шифрувального відділу. А що сталося в перші дні мого перебування на КП? З мого військового квитка зникла фотографія. Щезла і знову появилась фотокарточка Бурлаку. Барбу мав гральні карти, які ніде не продавались у нас, і, крім того, один його знайомий заявив, що познайомився з ним у Берліні. Мене заманила в пастку повія Катуска з явним наміром укоротити мені віку. Ось ціла низка подій, досить-таки суперечливих, які збили мене з пуття, і я став підозрівати декого з шифрувальників. А міркував при цьому так: яким чином агент може пробратися до машини? Сам або при допомозі когось з шифрувальників. Зробити це самому, на мою думку, йому не під силу, але й знайти спільника серед працівників шифрувального відділу було теж нелегко. Звідси й моя помилка. Бо в особі оцього Александру Бурлаку я став вбачати спільника шпигуна. А підозра у мене з'явилась тоді, коли я переконався, що його фотографія не зникла, як він мене переконував. Ця перша моя помилка потягла за собою й другу. Зникнення своєї фотокарточки я пояснив собі так: агент, побоюючись мене, наказав Бурлаку викрасти її, щоб перевірити, чи не працюю я в румунській контррозвідці. Насправді все це відбулося зовсім не так. Шпигуни розшукували серед нас когось, хто допоміг би їм виконати завдання. Знаючи напевне, що жоден з шифрувальників добровільно не стане їхнім спільником, вони надумали довідатися, чи немає часом у когось з хлопців темних плям у минулому, щоб погрозами та шантажем примусити його танцювати під їхню дудку. Цим і пояснюється зникнення наших фотографій. Бо Некулай Телимбу, коли хочете знати, викрадав і фото інших шифрувальників. Однак цього я тоді не знав. Моїм недоглядом було й те, що я погодився на арешт Барбу. Щоправда, мене майже примусив це зробити капітан Смеу. А проте його й не заарештували, бо він, як вам відомо, дезертирував.

— Помилитися-то я помилився, коли наполягав на арештові сержанта. Але я мав рацію, вважаючи його винним, — промовив капітан Смеу.