Теодор Константін - Зірка впаде опівночі

Кілька хвилин по тому, коли капітан Георгіу неуважливо слухав розповідь Дімофте, Уля поспішав на тік. Дійшовши туди, ледве знайшов мотоцикл, якого дбайливий солдат знову зарив у солому. Це й справді був німецький військовий мотоцикл. Каменюкою, якої не довелось довго шукати, розбив бак з бензином, а потім знову сховав машину, накривши її соломою.

Йшов холодний обложний дощ. Вітер, віщуючи зиму, пронизував до кісток і жбурляв у обличчя холодні краплі. Стояла темна ніч.

В замку залягла глибока тиша. Працювати закінчили об одинадцятій годині, і зараз світилося лише в чергового офіцера та писаря. Підперши долонями голову, біля столу сидів Мокану Григоре, черговий писар, і невдоволено поглядав у відчинені двері на капітана Смеу. А той наче не знаходив собі місця. Заклав за спину руки і весь час походжав по кімнаті.

Черговому писареві було чого сердитися на начальника шифрувального відділу. Коли більшість вважали нічне чергування досить-таки неприємним нарядом, то для писарів першого й третього відділів воно ставало нагодою хоч трошки відпочити. Адже вночі роботи чортма, особливо коли на передовій стоїть тиша. Секретар мусив лише відповідати на телефонні дзвінки та приймати донесення з частин, а також скласти акт прийому та передачі чергування. З вечора й до півночі дзвонили з різних частин, а потім аж до ранку черговий секретар міг спати.

Саме тому Мокану Григоре, стаючи на чергування, й радувався, що зможе зразу подрімати години півтори, не говорячи вже про всю ніч до ранку. Він радів, бо в їхньому відділі працювали завжди далеко запівніч.

Але це чергування його трохи розчарувало. По-перше, сьогодні весь їхній відділ закінчив роботу рано. А крім того, капітана Смеу, з яким Мокану випало вартувати, напевно, мучило безсоння. Ось уже північ, а він і не думає лягати, ходить, як неприкаяний, по кімнаті.

«Що це на нього найшло?» — думав Григоре, відчуваючи, що очі його склепляються од сну.

Хоча б ще двері були зачинені. Поклав би голову на стіл і подрімав би з годинку. Правда, сержант намагався їх прихилити, нібито для. того, щоб капітанові не заважали телефонні дзвінки, та Смеу не дозволив.

— Нехай, не зачиняй! Я ще не збираюсь спати.

— Воля ваша, пане капітан!

Час минав дуже повільно!.. А сон уже кружляв навколо. Втома, наче якийсь тягар, хилила голову додолу. Та й глибока тиша, що оповила все навколо, теж спонукала до сну. Скрізь спокій, лише дощ барабанить у шибки та інколи вітер застугонить у комині.

Мокану Григоре, сидячи на стільці, куняв, а потім прокидався, щоб через хвилинку знову задрімати. Капітан Смеу, не звертаючи на писаря ніякої уваги, невтомно походжав по кімнаті. Час від часу зиркав на годинник, хмурився і все-таки ходив туди й сюди.

На якусь мить Мокану зовсім заснув. А почувши телефонний дзвінок, підхопився, як ошпарений.

— Черговий секретар сержант-тетеріст Мокану Григоре слухає вас!

— Біля телефону капітан Георгіу. Поклич пана капітана Смеу!

Та начальник шифрувального відділу уже стояв поруч. Сержант передав йому трубку.

— Ти, Смеу? — почув Мокану запитання.

— Так?

— Ну, як?

— Поки що нічого!

— Скоро вже північ.

— Знаю.

— Будь здоров!

— Будь здоров!

Ця коротка розмова зовсім одігнала сон від Мокану. Він знав уже добре, що капітан Георгіу не прокинеться марно вночі, щоб подзвонити черговому офіцеру. Григоре чергував уже не раз, і такого ще не траплялось. До речі, й відповідь капітана Смеу була досить промовистою: «Поки що нічого!». Значить, штабу відомо, що цієї ночі мусить щось відбутися. Можливо, німці спробують атакувати.

Перспектива нічної атаки вкрай зіпсувала сержантові настрій. Він уже знав, що це означало, — безсонна ніч, десятки дзвінків та безліч донесень з частин, накази й розпорядження КП.

«Чорти б їх забрали! — сердито вилаявся Мокану. — Біда звалилась на мою голову. А завтра знову робота…»

Знадвору донеслись чіткі кроки: мінявся караул… Значить, північ.

— Вартовий до вартового, марш! — прорізав шум дощу наказ розводящого.

Тупіт поступово затих. Мокану якийсь час дослухався до кроків солдата, що стояв на варті біля арки головного входу.

«На цього хоч не йде дощ! — подумав він. — А от інші».

Над головою почувся тупіт: мінявся днювальний, що стояв біля генералового кабінету.

Так уже повелося: караул, змінивши вартового біля парадних дверей, не підіймався сходами нагору, щоб не забруднити їх, а проходив через чорний хід, змінюючи й там днювального.