Теодор Константін - Зірка впаде опівночі

— Тепер спробуємо букву «і»: ті-ті — та-а-ті.

— Попав пальцем у небо, старина! Це не «і», а «ф».

— Невже? Так, так, «ф». Буква «і»… як же передається оте чортове «і»? Ага, пригадав: ті-ті! Так, пане сержант?

— Вгадав! Побачимо, що буде далі.

— З божою поміччю досягну до кінця.

Він навіть без божої допомоги вистукав увесь алфавіт і тільки раз помилився, сплутавши букву «о» з «х». Радіотелеграфісти заплескали в долоні:

— Молодець, Некулай! Браво, Некулай!

А він, щасливий і розчервонілий од хвилювання, дивився на них своїми водянистими очима.

— Пане сержант, — запитав несміливо, — як ти думаєш, чи будуть з мене люди?

— Авжеж, Некулай!.. Неодмінно… Отже, ти наче в першому класі. Вивчив всю азбуку. А щоб розбирати якийсь текст, мусиш вчитися…

— Буду старатися, пане сержант. Досі йшло важкенько, але віднині мусить стати легше. Ну й попомучився ж я, пане сержант. Гляньте, навіть мозоля надавив отією штукою, що сам собі змайстрував.

— Якою штукою, Некулай?

— Та воно то так, пане сержант. Якби я задовольнився тільки тим, що у вас трошки поцокаю на апараті, то й до старості нічого не навчився б. Бо трохи тупий на розум. Зобидив мене бог. От я й почав міркувати, що його зробити, аби скоріше навчитися цокати. І надумав. Знайшов стару пружину, підібрав дві залізячки та й змайстрував собі отаку штучку, як оця. Щоправда, вона не дуже мудра, але, як ви зараз бачите, допомогла-таки мені. Весь вільний час я вистукував на ній. Іноді навіть забувався про свої обов'язки. Пан капітан уже й сварився разів зо два.

— Показав би ти нам свого апарата, Некулай!

— Покажу, чом не показати. — І трохи згодом з недовір'ям додав: — Невже я коли-небудь вивчу хоч половину того, що знаєте ви?

— Якщо не полінишся, то вивчиш, Некулай, — підбадьорив його сержант Пелімару.

— Щоб твої слова, пане сержант, та почув господь!.. Але я хочу ще щось попросити. Коли ти тільки не розсердишся…

— Говори!

— Я хотів, пане сержант, щоб ти «проікзаменував» мене не по алфавіту, а навмання. Хочу побачити, чи зможу… Я вже трохи пробував…

— Гаразд, Некулай! Я називатиму букви, які спадуть мені на думку, а ти…

— Е, ні, не так, пане сержанті — перебив його Телимбу.

— А як?

— Спершу дозволь мені спробувати самому. Інакше я зіб'юся. А якщо зумію, тоді ти говоритимеш свої літери…

— Хай буде й так, Некулай. Ну, давай!

— Зажди, пане сержант. Коли вже «ікзамен», то хай це буде справді «ікзамен». От ми спершу побачимо, чи вмію я вмикати апарата? Ну, що, пане сержант? Увімкнувся?

— Так! Розпочинай!

— Почекай, дай трошки заспокоїтись.

І Некулай, невинно посміхаючись, взявся швидко натискати на маніпулятор.

Пелімару спершу здавалося, що ординарець стукає навмання. Та раптом його звикле вухо вловило одні і ті ж літери.

«К-Р-К, К-Р-К, К-Р-К!» — повторив він у думці.

— Гей, Некулай, що це ти зараз передаєш? — запитав у ординарця.

Той здивовано глянув на нього:

— Що передаю, пане сержант? Стукаю собі, щоб привчити руку. Боюсь осоромитися перед тобою.

— А чи знаєш ти, які літери щойно передавав?

— Невже я вибивав букви? — запитав ординарець так наївно, що Пелімару вибухнув сміхом.

— Ти весь час вистукував К-Р-К, К-Р-К.

— Невже? Тобто так: та-а — ті-та-а, ті-та-а — ті, та-а — ті — та-а! — часто зацокав маніпулятором Телимбу. — Так, пане сержант? — допитувався він, не перестаючи стукати.

— Авжеж!

— Значить, я можу вільно вибити три літери. А зараз спробую й інші. Ось це «з», «і». А тепер «р», «к», «а». Чи вірно я стукаю?

— Так!

Некулай передав в ефір вісімнадцять літер, деякі з них повторивши кілька разів. А тоді витер рукавом спітніле чоло і зітхнув:

— Не можу більше, пане сержант. Дуже стомився.

— Браво Некулай! — поздоровили його радисти. — Ти виграв дві пачки тютюну. Приходь завтра. Нам мають саме видавати.

— Невже я ні разу не помилився? — радо спитав Телимбу.

— Ні!

— Тепер я, пане сержант, почуватиму себе сміливіше… Можеш називати літери, які тобі здумається.

— Облиш, уже не потрібно! Я бачу, що ти старанний учень. Поцокаєш тижнів зо два, а тоді зможемо перейти до прийому.

— Як це?

— Тижнів за два-три ти зможеш послати якесь повідомлення. Але тобі треба навчитись читати те, що передаватимуть інші. Це читання зветься прийомом. Тепер зрозуміло?

— Зрозуміти-то я зрозумів. Але страх бере, коли подумаю, що мене чекає. Здається, тепер почнеться найважче…

— Майже так, Некулаю!

— Дуже боюсь… Можу, як той циган, втопитися біля самого берега.