Богомил Райнов - Ранок дня не визначає

Мод заходить до будинку, привітно усміхаючись, та на її усмішку Сеймур відповідає сухим зауваженням:

— Не думав, що вам знадобиться цілий день, аби дістатися з Майнца сюди.

— Я доїхала за годину, — збентежено пояснює жінка. — Однак житлова проблема виявилася набагато складнішою.

— А вчора ви чомусь не додумалися передати через свого Франка газети, — знову бурчить американець.

— Про інцидент нічого не пишуть. Є тільки коротенька замітка в місцевій газетці. Пояснюють нещасний випадок несправністю електропроводки.

Вона дістає з сумки газету й простягає її Сеймурові. Сеймур бере і, в свою чергу, передає мені:

— Перегляньте, Альбере.

Тим часом він, мабуть, устиг кивнути Мод, бо вони вдвох виходять у кімнату американця. Військова нарада триває хвилин десять, часу цілком досить, щоб прочитати не тільки коротеньку замітку про інцидент, а й зарубіжні новини триденної давності.

Судячи з інформації, вибух на складі стався внаслідок короткого замикання, єдина жертва — технік Ерліх Прель, знайдений на місці пригоди. Більше імен не згадується, інших подробиць немає.

Ну то й добре. Відверто кажучи, вибух у якомусь там сараї із застарілою зброєю навряд чи може когось схвилювати. Старе залізо перетворилося на обгоріле залізо, тільки й того. Хто роздуватиме історію навколо такої дрібниці, до того ж єдина жертва — якийсь технік!

Коротенька замітка безумовно пройшла крізь фільтр військової цензури. Виходить, Сеймур має рацію. Якщо й виник скандал, то він залишиться майже ніким не помічений. Марно сподіватися, що ти станеш зіркою газетної хроніки!

І все ж американські власті розшукують бельгійця. Можливо, популярність і обминула тебе, та поліція не обмине. Можливо, на дорогах довкола контроль і знято, та на прикордонних пунктах, безперечно, він діє. Коли розшукують іноземця, найпевніше підстерегти його на кордоні.

— Отакі, значить, справи, Альбере, — каже Сеймур, коли вони повертаються до кімнати. — Мод знайшла вам тихе спокійне житло в Майнці. Проведете там кілька днів, поки ця історія зовсім заглухне, тим часом вам підготують канал для втечі. І тоді ми вам скажемо: бувайте!

Побачивши, що я наміряюсь заперечити, він підносить руку й додає:

— Звичайно, ми можемо попрощатися з вами й тепер, якщо ви дуже наполягаєте. Я ж вам сказав, що наша спільна діяльність завершилася. Проте не певен, що ви впораєтеся самі, маючи два паспорти, з яких жоден не годиться.

— Гаразд, — погоджуюсь я. — Розраховуватиму на вашу допомогу.

— І не помилитесь. А тепер Мод виведе вас. Я залишуся помити тарілки.

— О містере… — вигукує Мод, яка звикла сприймати за чисту монету кожне слово шефа. — Якщо тільки заради тарілок…

— Ідіть, ідіть, — киває Сеймур. — Зараз найзручніший час для цієї операції.

— Зараз найзручніший час, — повторює Мод, коли ми прямуємо до автомобіля. — Завидна тебе всі бачать, а коли їдеш дуже пізно, викликаєш підозру.

Я збираюся вмоститися на своєму звичному «місці мерця», однак Мод попереджає мене:

— Не сюди, Альбере. Лягайте на заднє сидіння і вкрийтеся оцим плащем. Не треба, щоб вас бачили. І ще одне: ви вже не бельгієць. Ви — австрієць. Ось ваш паспорт. Звичайно, краще, щоб не дійшло до пред'явлення паспортів.

Вона вмикає мотор, і машина плавно рушає, завертає, підіймається вгору й виїздить на шосе.

— Такого зі мною ще не бувало — подорожувати у вигляді ручного багажу, кинутого на заднє сидіння.

— Нічого, нічого. Колись увечері, вже обзавівшись дружиною й дітьми, ви сядете з ними біля каміна й розповідатимете, як мандрували у вигляді ручного багажу в автомобілі випадкової службової особи.

Прокидаюся з таким почуттям, наче я лежу десь у саду. Виявляється, це недалеко від істини. Сад не в самій кімнаті, але він завис наді мною в прочиненому вікні завдовжки на всю стіну. Легкий вітерець гойдає віття буйних рослин, увінчаних величезними рожевими й фіолетовими квітами, а в приміщенні відчувається запах ранкової свіжості й пахощі… Звідки мені знати, що це за пахощі — я ж не ботанік!

Моя спальня міститься на нижньому поверсі, а в цьому будинку нижній поверх — на метр у землі, і це створює ілюзію, ніби я лежу між грядками саду серед високого густого листя, геть схований від поглядів поліцейських у білих касках, зелених кашкетах і в скромному цивільному вбранні.

У двері стукають, та я не звертаю уваги на цей шум, все ще огорнутий сном і пахощами квітів. Але стукіт стає дедалі наполегливішим, потім чути мелодійний жіночий голос: