Богомил Райнов - Ранок дня не визначає

— Ніколи не думав, що ви здатні на сентиментальність.

— Сентиментальність? І щодо Мод? Я маю кілька дрібних обов'язків сам перед собою, дорогий мій. Тільки заради себе, а не заради Мод, я мушу врятувати її. А от ваш випадок особливий.

— Ви це повторюєте вже втретє.

— Можливо. Слухайте: чи не перебрали ми віскі?! Особливий, бо коли вас схоплять, ви згорите повністю.

— Існує ще й небезпека, що я бовкну зайве.

— Ні, такої небезпеки я не бачу. Коли б бачив, то, напевне, уже б змушений був втратити вас як співрозмовника.

— Мабуть, я все ще вам потрібен. Хоч мені й не зрозуміло для чого.

— Ні для чого. Ви навіть не уявляєте собі, як полегшили б моє становище, коли б раптом зникли десь у невідомому напрямку.

Здається, він каже це щиро, і я мовчу. Нічний вітер посилився. Постукують віконниці, порушуючи тишу, що запала в темній кімнаті.

— Ви змушуєте мене почуватися винним за те, що ви й досі не вчинили наді мною розправи, — зауважую я, бо пауза затяглася аж надто.

— Я вже вам казав: думав і про це. Та, мабуть, і ви добре знаєте: набагато важче сховати труп, ніж живу людину. Жива людина може непомітно пройти повз поліцейського, а на труп він чомусь обов'язково зверне увагу. Чий це труп, чому він опинився саме тут, а не в іншому місці, хто його залишив… І потім цей гидкий запах… Ні, Майкле, ви все ж мені друг! І я не хочу бачити вас трупом.

Якось минає і ця ніч.

Уночі, хоч і з перервами, та спиш, тобі щось сниться, переважно кошмари. А вдень набагато гірше. Здається, ти прокинувся бозна-коли, а надворі й досі ранок, ми сидимо в кухні після того, як уже давно випили гірку несмачну каву, останню каву — рештки харчів, що були на цій триклятій запліснявілій віллі.

За своє життя я зазнав чимало всіляких прикрощів, але ніколи не думав, що так важко витерпіти три голодні доби. Лише тепер починаю усвідомлювати, що голод — таке велике зло. Лише тепер, коли час немов спинився, коли навіть Сеймур замовк, а я збираюсь на силі, щоб знову переміститися на диван і непорушно вклякнути там. Якщо спинився час, треба й собі спинитися, кудись глибоко пірнути, якнайглибше і якнайдалі від думок, від страху й болю. А якщо життя воскресне знову… ну, припустімо, що воно воскресне, — то хтось знайдеться розштовхати тебе й сказати: прокидайся!

— Прокидайтеся, Майкле, — чую хрипкуватий голос.

Голос долинає здалеку, бо саме в цю мить я потонув у безмежній глибині, з якої не хочу виринати на поверхню задля пустої балаканини.

— Прокидайтеся, Майкле, мерщій! — знову лунає голос.

— Га? Що сталося? — бурмочу я, намагаючись струсити з себе сон.

— Отой тип… Певно, він шукає вас… Його сюди не можна впускати, — пояснює американець, торгаючи мене за плече.

Зробивши зусилля, підводжусь і припадаю до шпарки у віконницях.

На галявині перед віллою зупинився чорний «опель» — дивно, як я не почув! — а в «опелі», якщо мене не зраджує зір, сидить так званий шеф Мод — містер Френк, або Франк.

— Не хвилюйтесь, — бурмочу я, — хіба не бачите: людина сидить собі в автомобілі.

Він і справді сидить за кермом і, коли я виходжу надвір, робить мені енергійний знак підійти.

— Здрастуйте, Каре… Візьміть сумку на задньому сидінні… Це вам передала Мод… Я не терплю таких доручень, та що вдієш, треба допомагати друзям… Ну, я поїхав, до швидкої зустрічі!

Ледве я встиг узяти цю сумку, вислухавши його невиразний монолог, як Франк махнув на прощання рукою, і машина зникла.

— А тип дуже наляканий, — зауважує Сеймур, коли я повертаюся до кімнати. — Це погано.

Він нетерпляче дістає продукти з місткої базарної сумки — ковбасу, бляшанки з бринзою, консерви, хлібці — чого там тільки немає! Аж нарешті витягає маленький заклеєний конверт.

— Це вам…

— Ще чого! — заперечую я.

— Відкривайте, це вам, — наполягає американець.

Справді, на конверті скромно зазначено моє ім'я. Всередині записка з лаконічним текстом: «Багато не їжте» і другий концерт — уже без надпису.

— А це мені, — каже Сеймур.

Він розкриває конверт, нашвидку перебігає очима коротенький лист, потім глипає на мене й знову перечитує. Його завжди похмуре обличчя, здається, стало ще похмурнішим.

— Що там, коли не таємниця? — запитую я.

— Нічого особливого. Головне, щоб ми багато не їли.

— Головне, що ми нарешті їстимемо, — кажу я, запихаючись шинкою.

— Ще й порізана, паче ми самі не можемо це зробити, — бурчить американець, також беручи шматок. — Хапають брудними руками, а потім для годиться загортають у папір.