— Уїльяме, — кажу я похмуро, — виходить, ви зовсім не цинік, ви — мораліст.
— Я не мораліст, — крутить головою американець.
— Мораліст, — наполягаю я. — З категорії отих, найгірших моралістів, які не наважуються признатися в цьому навіть собі.
Я сподівався побачити Сеймура наступного дня пригніченим і похмурим, та, очевидно, помилився. Вдягаючись, чую, як з кухні долинає тихенький хрипкуватий спів. Уїльям співає! Дожили!
— Питимете розчинну каву, Майкле, — підносить він мені сюрприз, коли я виходжу зі своєї кімнати. — Щоб зменшити вагу передачі, Мод прислала розчинну каву.
— Це спеціально для вас, — відповідаю я. — Мод чудово знає, що я не люблю розчинної кави. Ця жінка обожнює вас.
— Чому ви вважаєте, що всі повинні мене ненавидіти? — байдуже запитує американець, переставляючи з електричної плитки на стіл посудину з окропом.
У мене немає часу відповісти йому — розкидані на столі продукти поглинають усю мою увагу. Лише згодом, втамувавши голод і випивши чашку розчинної кави, я зауважую:
— Раніше я гадав, що ви випромінюєте небезпечні струми, дуже шкідливі для навколишніх. Тепер же в мене таке відчуття, що ваші отруйні еманації найбільше отруюють вас самого. Мабуть, ви змарніли й радіус їхньої дії зменшився.
— Відчувайте собі, — бурчить Сеймур, не відводячи очей від тарілки. — З роками всі ми змінюємося. Наші сили тануть, і це змушує нас ставати сумирнішими, навіть добродушними.
Я міг би переконати його, що він мало змінився й навряд чи став добродушним, але промовчую. Якщо не зважати на посивіле волосся, це той самий Сеймур, герой моїх кошмарів. Спокійний, на обличчі вираз зверхності, самовпевнений, наскільки може бути самовпевненою людина, яка взагалі ні в що не вірить. І холодно доброзичливий, наче шляхетний картяр, який обдирає вас, але робить це з бездоганною чемністю.
У кухні темно, бо віконниці теж зачинені, хоч вікно дивиться на кущі за віллою. Навряд чи треба пояснювати, що в приміщенні душно. Ще б пак — адже тут Сеймур із сигаретою! Він сидить навпроти мене спиною до вікна — темна постать, облямована прямокутником вікна. Темна постать на світлому тлі.
— Я не знав, що у вас здібності до музики, — кажу я.
— Нема в мене здібностей до музики.
— Я чув, як ви співаєте.
— Я не співаю.
— Але я чув вас, Уїльяме!
Він заходиться хрипким тихим сміхом.
— Мабуть, це була котрась із моїх сестер, а я лише підспівував.
— Не знав, що на цій віллі живуть ще й ваші сестри.
— Вони тут, — уточнює Сеймур, стукаючи пальцем собі по лобі.
— Розумію. Дорогий спогад дитинства.
— Не дуже дорогий. Справді, у сестер були гарні голоси, й вони любили співати, пораючись у будинку, а я іноді підспівував їм. Це їх дратувало: «Годі, Віллі, ти співаєш дуже фальшиво!» Тому я підспівував зовсім тихенько, щоб мене не чули.
— Може, ви й справді співали фальшиво.
— Безперечно. Та їх дратував не лише мій спів. Вони перетворилися на прислужниць матері, а я — на їхнього слугу. Мене цілий день ганяли туди-сюди, і я часто не встигав догоджати їм, а покарання, бувало, набирало форми потиличників.
— Могла ж втрутитися ваша мати!
— У моєї матері не залишалося для мене часу. Жили ми матеріально дуже скрутно, не кажучи вже про інше, й материна увага була прикута до моїх сестер. Вся її енергія була спрямована на те, щоб якнайкраще видати їх заміж, а видати двох дівчат, бідних та ще й злих, — не так легко, тому для мене часу не лишалося.
— І як закінчився цей шлюбний марафон?
— Успішно, хоч і не так блискуче, як мріялось. Тільки мати й після цього не могла приділити мені багато уваги. Та я вже звик до цього й почувався на вулиці набагато краще, ніж удома. Мені здається, що мати затаїла на мене злість ще від народження.
— Чому?
— Мабуть, моя поява на світ була небажана, а настирливих не люблять, Майкле. Та ще й нестатки.
Він підводиться, ступає кілька кроків по кухні й зупиняється біля вікна.
— Чи не здається вам, що вже час відчинити віконниці? — пропоную я. — Тут можна задихнутися.
— Не треба поспішати. Дочекаємося Мод з її комюніке.
Дочекаємося Мод… Як програма це звучить наче зовсім безневинно, та що далі збігає день, то обтяжливішою стає ця програма. Дама не з'являється ні в обід, ні після обіду, й ми, втративши бажання розмовляти, ходимо, наче звірі в клітці, кожний у своїй кімнаті, бо від лежання й хвилювань уже не можемо й спати.
Сідає сонце, коли мій напружений слух розрізняє гудіння мотора. Трохи згодом між деревами виринає зелений «мерседес», значно зеленіший, ніж зів'яле листя.
Читать дальше