Богомил Райнов - Ранок дня не визначає

«Шукають якогось бельгійця, Майкле». — «Але ж я не бельгієць, Уільяме. Я — австрієць». — «Австрієць чи бельгієць, вони шукають вас. Можете мати сто різних паспортів, але фізіономія у вас одна, як ви справедливо зауважили».

Цілком імовірно, що мене таки розшукують. Власноручно штовхнувши мене в болото, Сеймур тепер прикидається моїм рятівником. Мовляв, я зштовхнув, але не хотів, щоб ви втонули, мені шкода вас. На жаль, роль рятівника не перекреслює його звичного амплуа: якщо Уїльям каже, що когось рятує, можна поставити на тій людині хрест. Хрест — на Грейс, а тепер, можливо, й на тобі.

Найімовірніше, що ти й досі потрібен йому. І це не так вже й погано, бо в цьому випадку він намагатиметься зберегти тебе ще якийсь час. А потім… Потім — прощавайте, Майкле, гадаю, ви й самі якось знайдете дорогу, маючи два паспорти. Прощавайте чи хай земля вам пером — яка різниця?

Сутеніє. Це наштовхує мене на думку, що можна ширше прочинити віконниці, аби відігнати сон і спожити, замість вечері, трохи вечірньої прохолоди. Щойно я висуваю голову надвір, як чую за спиною знайомий, трохи хриплий голос:

— Я вже казав вам, дорогий мій, що зайва реклама нам ні до чого.

— Яка реклама? Надворі майже темно.

— Так, «майже», та не зовсім.

Відступаю од вікна і влаштовуюсь у кріслі.

— Я оце встановив, що в холодильнику знову утворився лід. Як ви дивитесь на маленький аперитив перед вечерею?

— Я вважав би за краще одразу приступити до вечері, — відповідаю я.

— Ви нічого не виграєте, — хитає головою американець. — На вечерю — та сама рідина. Не забувайте, що наше віскі виготовляють із кукурудзи, а коли для вас навіть кукурудза не їжа…

Легко зітхнувши, я підводжусь з крісла:

— Гаразд, Уїльяме. Вип'ємо, тільки не нагадуйте мені про їжу.

Приносимо з кухні все потрібне і влаштовуємось за низеньким столиком. Ковтнувши крижаного питва, я відчуваю щось схоже на удар у зсудомлений від голоду шлунок, аж паморочиться в голові. Тому вирішую ковтнути ще з чисто профілактичною метою. Чим більше в тебе запаморочена голова, тим менше думаєш, що ти голодний.

— Я не маю наміру цікавитись вашими таємницями, та чи не можете ви щось сказати з приводу зв'язку? — питаю я.

— Протилежна сторона й досі мовчить, — коротко повідомляє американець. Він клацає запальничкою, затуливши вогонь долонями, й на мить з темряви проступає його обличчя, осяяне жовтим полум'ям.

— Про який зв'язок ви мені розповідаєте, коли жодного разу не скористалися радіо!

— Навпаки, скористався. Один-єдиний раз. Учора. Довідався, що документи наших з вами досліджень передано куди треба.

— Тим-то ви такий спокійний.

— Я завжди спокійний, Майкле. Набагато спокійніший за вас. Ви тільки прикидаєтеся спокійним і робите це досить уміло, та все це — маска.

— А я й не заперечую вашої переваги щодо цього.

— Йдеться не про перевагу. Людина завжди спокійна, коли знає, що їй нема чого втрачати.

— Людина завжди має що втрачати.

— Можливо. Але все залежить від того, наскільки дороге тобі життя. Ви ніколи не розглядали самогубство як особисту проблему?

— Звичайно, ні.

— Так я й думав. Вам бракує для цього уяви.

— Те, що я дурний, ви вже натякали не раз, — кажу я, спостерігаючи, як то з'являється, то зникає його обличчя, коли спалахує й гасне оранжевий вогник сигарети.

— Дурість справді могла б служити вам найбільшим виправданням, — бурчить Сеймур. — Тільки ж ви не дурний. Ви — фанатик.

— І це я вже чув.

— Але не втямили. З давніх-давен рід людський поділяється на скептиків і віруючих. Тільки не думайте, що оті, другі, — привілей лише вашого суспільства. Віруючі й фанатики — цього наброду скільки завгодно і в нас. Дехто й досі вірить у Христа, інші — у перевагу білої раси чи в історичну місію Америки. Одні стовбичать у церкві, другі лінчують негрів, треті карбують крок під музику військових маршів. Усе це добре знайоме мені, аж остогидло.

— Але ж люди різні, і вірять вони в зовсім різне.

— Звичайно. Та хіба має значення те, в яку ілюзію вірять — у вашу чи в нашу? Всі ці ілюзії можна перелічити на пальцях однієї руки, і всі вони однаково дурні. Недоумство людства відтворено і в його ілюзіях. Кілька безглуздих химер про рівність чи перевагу, про величність бога чи могутність людини.

Темрява не заважає мені встановити, що моя чарка порожня. Намацую пляшку, а поруч неї й відерце з льодом, і знову готую два-три запаморочливих удари для свого зголоднілого шлунка. Судячи з шарудіння на протилежному боці столу, Сеймур робить те саме.