Богомил Райнов - Ранок дня не визначає

Мене знову відвідує той давній кошмар молодості. Незважаючи на те, що я вже прокинувся, ніяк не можу остаточно звільнитися від нього і якийсь час безтямно вдивляюсь у темряву, де зринають бляклі видіння.

Навіть не уявляю, скільки я проспав, це мене не дуже цікавить. У всякому разі, чи то від сну, чи від нічної прохолоди, голова болить уже менше, свіжий нічний вітер проникає у трохи прочинені віконниці. Підводжуся, щоб відчинити їх ширше. Адже вдень Сеймур тримає вікна щільно зачиненими. На фіолетово-чорному нічному небі невиразно. вимальовуються темні силуети дерев. Небо захмарене, без зірок.

Здається, з віком зміцнюються й кошмари. Це не на краще. Той, колишній кошмар з кам'янистим горбом, завжди підказував мені — треба щось зробити. А вже наступний, з темною кімнатою без дверей, немовби навіював думку про те, що зробити нічого не можна. Перший — то небезпека великого ризику. А другий — цілковита безвихідь. Що можна зробити в пастці, окрім як сидіти й чекати свого кінця.

І от мене знову переслідує той давній сон. Певно, тому, що другий сон уже заяложений. Певно, тому, що Сеймур перестав уявлятися мені кошмаром. Перетворився на сіре повсякдення. Можливо, тягар, але вже не кошмар.

Досить-таки ідіотська історія — і водночас така звичайна для мене. Час, коли ми з ворогом перестрілювалися в чагарниках і лісах, вже давно минув. Згодом довелося звикати не перестрілюватися, а ручкатися з противником, жартувати, укладати торговельні угоди, запрошувати на вечерю й розмовляти про погоду. Якщо прикинути, то, мабуть, вийде, що я провів більше часу серед ворогів, ніж зі своїми.

Нічний вітер овіває мені обличчя, темне віття дерев таємничо погойдується. Плин темно-фіолетових хмар наче підказує мені напрямок. Чого ти чекаєш? Стрибок у вікно — і ти на воді! До шосе, певно, не більше кілометра. А машини там ідуть цілодобово. Якось дістанешся до Штутгарта, до Саарбрюккена чи ще кудись — аби далі від цієї діри.

А що Сеймур? Він спить. Спить чи не спить, та ти для нього не вартий і мідної копійки. Тобі надано повний простір для дії. Повний простір — над цим слід подумати. Американець покладається на твій тверезий глузд.

Відходжу од вікна й знову простягаюсь на дивані. Старі пружини жалібно риплять, тхне пліснявою й пилюкою. Це приміщення, мабуть, не прибирали цілу вічність. Вистрибнути в темряву — нема нічого легшого. А потім? Стрибок у морок, стрибок наосліп, і в такому віці! Навіщо стрибати в пазурі противника? Хай сам спробує розшукати тебе. Адже за це йому платять.

З такими думками я й заснув, і сон цього разу наснився вже спокійний. Немовби йдемо ми з Мод людною вулицею, жінка запевняє мене, що ресторан зовсім близько, і він, мабуть, таки справді близько, бо ми вже в ресторані, досить шикарному, судячи з величезної кількості висячих ламп; кельнер у білому смокінгу люб'язно підходить до нас і пояснює, що ресторан, хоч і відчинений, вже не працює, бо пізно, а Мод мені каже — не хвилюйтесь, поблизу є ще один такий заклад; і ось ми знову йдемо, поки я усвідомлюю, що це зовсім не вулиця, а якийсь безлюдний сільський путівець. Слухайте, люба, кажу я дамі, куди ви мене, до біса, ведете цими полями — я голодний, розумієте чи ні? Але дама вже десь зникла, тепер доводиться замість ресторану шукати її, аж поки я, на щастя, помічаю на повороті один з таких пересувних кіосків, де продають теплі сосиски. Це наштовхує мене на думку, що кілька сосисок вгамують мій голод. Я прямую до рундука, але продавець починає мені пояснювати, що це були сосиски для собак, а зараз у нього немає й таких, є тільки кока-кола, і я скаженію, що все кудись зникає. Та ось ми вже сидимо за столом на квартирі у Мод, і вона частує мене одним із своїх велетенських сандвічів, та тільки я взяв його, як Сеймур вихоплює його й жбурляє за вікно — мовляв, Мод тримала шинку в руках, а всі її балачки про рукавички — суцільна вигадка. Така безцеремонність не на жарт розлючує мене, і еон знову заплутується, щоб потім носити мене по пивних, ресторанах і буфетах… Взагалі це страшенно довгий сон, і — хочете вірте, хочете ні — я так і не знайшов чогось поїсти — ніде нічого немає!

Наступного ранку я виходжу в кухню сполоснути обличчя й бачу там Сеймура, який порається біля електричної плитки.

— Не працювала, — каже він. — Але тепер усе гаразд.

— Ну то й що, як гаразд? Може, ви знайшли й дюжину свіжих яєць?

— Вам цієї ночі снилися яйця? — підводить на мене очі американець. — Мені снилися біфштекси. — Поставивши на плитку алюмінієву каструлю, він додає: — Яєць я не знайшов, але виявив пачку кави. Мабуть, це кава, судячи з кольору. Бо запаху — ніякого.