Богомил Райнов - Ранок дня не визначає

— Ніколи не думав, що ви можете варити каву й навіть лагодити електричні плитки, — зауважую я згодом, коли ми сидимо перед фаянсовими чашками з темною гарячою рідиною.

— Я можу робити мільйон справ. Здається, я вже казав вам, що замолоду пройшов усі етапи злиднів.

— І дуже тішитеся, що вирвалися з них.

— Людина ніколи не може вирватися із злиднів, Майкле. Вона може тільки змінити одні злидні на інші, — хитає головою американець.

Він виймає з рота сигарету, відпиває з чашки й констатує:

— Ця бурда зберегла з усіх своїх натуральних якостей лише гіркоту. Але й це краще, ніж зовсім нічого.

Сеймур кидає на підлогу недокурену сигарету, запалює другу й знову сьорбає напій.

— Цього ранку, здається, у вас трохи пригнічений настрій, — зауважує він. — Чим ви стурбовані?

— Учора в такий самий час я мав змогу замовити в ресторані при готелі смачний сніданок, але не скористався цим.

— Уявіть собі, що зі мною сталося те саме. Щиро кажучи, мені ніколи не хочеться їсти. Певно, це через тютюн.

— Не вірю, щоб вам і зараз не хотілося.

— Зараз навпаки.

Він невесело посміхається й додає:

— Тим і гарні незвичні ситуації, що вони несуть нам незвичні переживання.

— Я не шукаю таких переживань, Уїльяме. Я мав їх цілком досить.

— На жаль, нічого іншого я не можу вам запропонувати.

— Ви певні, що тут нічого не знайдеться їстівного?

— Я все обнишпорив. Два ящики віскі, щойно розпакована кава та ще вода в крані, — оце і всі наші харчові продукти.

— Могли б запастися бодай кількома ящиками мигдалю для віскі.

— Вілла — не моя, Майкле. І не згадуйте про мигдаль і таке інше, щоб не ковтати нам слинку.

Він має рацію. Я знаю це з власного досвіду, бо з позавчорашнього вечора нічого не їв. Тому в уяві моїй постають недавні обіди й вечері, всі ті смачні страви, яких я ледве торкався.

— Сподіваюсь усе-таки, що Мод повернеться раніше, ніж ми попухнемо з голоду, — кажу я.

— Сподівайтесь, — підбадьорює мене Сеймур. — Це сприяє кровообігу.

— Але ви не переконаєте мене, що сидите тут без будь-якого зв'язку з довколишнім світом…

— Авжеж, ні. В нашій роботі зв'язок завжди потрібний. Та що зробиш, коли тобі не відповідають…

Я намірююсь запитати щось іще, коли з галявини перед віллою долинає гуркіт мотора. Різкий гуркіт, не схожий на легеньке вуркотання «мерседеса».

— Якщо хтось спробує ввійти, вам доведеться зникнути, звичайно, крізь вікно, — швидко кидає Сеймур, підводячись і прямуючи до дверей.

Іду слідом за ним і припадаю очима до щілини між стулками дверей першої кімнати. На галявині зупинився військовий джип з чотирма американцями в уніформі й білих касках. Військова поліція. Двоє з них прямують сюди, недбало тримаючи в руках автомати. Сеймур виходить назустріч гостям. Обмін репліками, яких мені не чутно. Пред'явлення документів, яких я не можу побачити. Документ, здається, викликає повагу до Сеймура, бо суворі поліцейські стають привітливіші. Ще кілька реплік, потім гості козиряють і повертаються у джип.

— Шукають якогось бельгійця, — пояснює мені американець, коли гуркіт мотора затих удалині.

— Шукали мене, а знайшли вас, — уточнюю я в свою чергу. — Не дуже хвилюєтесь, що вас застукали?

— Чому ви вважаєте, що мене застукали? — зводить брови Сеймур. — Невже тільки ви можете мати два паспорти?

— Паспортів може бути й більше, а фізіономія завжди одна, Уїльяме.

— Не турбуйтесь. Тут навкруги живе стільки американців, що одну фізіономію навряд чи запам'ятають.

Він замовкає. Потім каже, ніби сам до себе:

— Отже, розшукують вас. Цього треба було сподіватися. Цікаво тільки, хто здійняв тривогу — Райєн чи Томас?

— Райєну байдуже до всього після того, як він забрав гроші.

— Банкноти були фальшиві всі до єдиного, Майкле. Службовий реквізит — і не більше. Невже ви припускали, що я віддам якомусь шахраєві справжні долари! У Райєна є всі підстави виказати вас, бо вас йому рекомендував Томас. Томас теж може це зробити після того, як ви уклали угоду з Райєном.

Він задумливо встромляє в кутик рота сигарету й клацає запальничкою.

— Як у нас з сигаретами? — запитую я, теж закурюючи.

— Цього більше ніж треба. Так само, як і віскі. А що, коли випити по склянці шотландського?

— Я згоден на все, аби якось притупити цей пекельний щем у шлунку.

В кімнаті півтемрява. Тепла півтемрява. І задушливо. Як і в тій кімнаті моїх кошмарів. Справді, тут є і двері, й вікна, а виходити не рекомендується. Віконниці щільно зачинені. Крізь щілини проникає якесь повітря, щоправда, в незначній кількості.