Богомил Райнов - Ранок дня не визначає

Певно, вже одинадцята година, бо за спиною я чую гуркіт мотора. З-за повороту вискакує новенький сріблястий «б'юїк». Він під'їздить до мого «мерседеса» й зупиняється поруч. З «б'юїка» виходить Райєн, ледь помітно киває мені й також дивиться униз.

— Мабуть, то ваша людина, — зауважує він, коли з кабіни вантажної машини висовується голова Ерліха.

Голова висовується, але Ерліх не виходить — від канцелярії до нього прямує Томас. Низенький чоловік спритно стрибає на приступку, й машина рушає до того ангара, що під лісом.

— Мабуть, то ваша людина? — повторює Райєн.

«Наче ви її не впізнаєте!» — крутиться в мене на язиці, але я тільки ствердно киваю.

— Отож ви бачите, що вони поїхали вантажитись?

— Здогадуюсь.

— Нема чого здогадуватись. Якщо я вам кажу, так воно і є. Я дав Томасові потрібні вказівки.

Я й далі милуюся пейзажем, тому шеф трохи роздратовано говорить:

— Не марнуймо часу. Вони роблять свою справу, а нам треба робити свою.

Я дивлюся на нього й пересвідчуюсь, що тут, надворі, він якийсь ще більш недоладний, ніж у конторі. В конторі хоч є стіл, що трохи прикриває цей масивний непропорційний тулуб, увінчаний маленькою голівкою, що похитується на довгій шиї.

— Я б волів дотримуватись певної послідовності, — кажу я, щоб виграти час. — Спершу побачимо, як розвиватимуться події там, унизу, а потім і ми візьмемося за свою справу.

— Цього не буде, — відрубує Райєн. — Якщо ви вирішили зволікати, мушу вас запевнити, що протягом трьох секунд я можу покласти край усій цій історії.

— Невже почнете кричати?

— Мені не треба кричати. В мене є радіозв'язок.

Він відступає на два кроки до «б'юїка». Я йду за ним, побачивши, що там, унизу, ті двоє загнали машину в ангар.

— Не хотів робити вам зауваження, але ви грубо поводитеся з клієнтами, містере Райєн.

Замість відповіді черепаха демонструє мені добре знайоме пристосування, вмонтоване в панелі «б'юїка».

— То припинити операцію, чи як?

— Гаразд, гаразд, — зітхаю я. — Гадаю, ви принесли фактуру?

Підійшовши до «мерседеса», я беру дві валізи, недбало кинуті на заднє сидіння.

— Ось, — я обертаюсь до черепахи, яка вже влаштувалася В своєму автомобілі. — Коли хочете, можете перелічити.

— Це не ваше діло, — гарчить шеф.

— Будь ласка, фактуру, — нагадую я.

Він удає, ніби не чує, ставить валізку собі на коліна, відкриває і, швидко зазирнувши всередину, дістає з кишені й віддає мені фактуру. Потім виймає одну пачку грошей і вправно перелічує банкноти. Моя увага роздвоюється між його руками й тим, що відбувається внизу. Очі черепахи — так само. Передня частина плацу тепер схована від мого погляду, але крайній ангар, який нас найбільше цікавить, видно добре. На жаль, тільки ззовні.

Закінчивши перевірку першої валізи, Райєн відкриває другу. В цю мить несподіваний блиск змушує мене знову перевести погляд на ангар під лісом. Там, у темному отворі входу, щось спалахнуло, та перш ніж я встигаю збагнути, що сталося, задня частина ангара безшумно здіймається в повітря, наче в німому кіно. Лунає оглушливий вибух, точніше — безладна канонада вибухів, і вся будова злітає вгору серед хмар диму й величезних вогняних клубів.

Видовище справді вражаюче, але це ще не причина забути про діло.

— Це все міняє, — кидаю я, намагаючись вихопити валізу з рук Райєна.

— Це таки справді все міняє! — гарчить шеф і зненацька сильно б'є мене кулаком в обличчя. Кулак у цього чоловіка, здається, більший, ніж його голова. Поки я намагаюсь зупинити кров, що юшить з розбитого носа, мій слух фіксує шум машини, що віддаляється.

Перша думка після того, як я затиснув носовичком фонтан крові, — податися слідом за «б'юїком». Не гнатися за Райєном, а швидше опинитися якнайдалі від цих місць. Не мине й чверті години, як тут кишітимуть поліцаї, військові й санітари. Стрибаю в «мерседес» і натискаю на газ, намагаючись не звертати уваги на біль. Та вже на першому ж повороті мені заступають дорогу.

— Куди? — спокійно запитує Мод, відкриваючи дверцята автомобіля.

— Звичайно, в готель.

— У готель? Із закривавленим обличчям? І після такого вибуху?

Запитуючи, вона відсовує мене й сідає за кермо. Різкий маневр — і автомобіль їде туди, звідки я прибув.

Долаємо голе верхів'я, спускаємося з протилежного боку горба, а потім знову піднімаємося вгору. Ще одне верхів'я і ще один спуск. Місце, де ми зупиняємося, мені наче знайоме. Заросла травою галявина, загублена серед кущів, і маленька будівля, схожа на ту, де не так давно зі мною зустрічався Сеймур.