Богомил Райнов - Ранок дня не визначає

— Дуже мило з вашого боку, що ви прийшли забрати мене, — кажу їй надворі, коли ми вже розпрощалися з Ерліхом. — Я б зараз із задоволенням трохи подрімав перед зустріччю з Уїльямом.

— На жаль, Альбере, я вже виписалася з готелю. А наша зустріч відбудеться на шляху в Ідар.

Ми потрапляємо якраз у «годину пік», час найбільшого вуличного руху, коли десятки тисяч людей залишають контори й магазини, щоб сісти у свій автомобіль і посунути в загальному потоці з тісного міста. Коли й нам, нарешті, вдається зробити це, стрілки годинника показують сьому.

Мод тримає кермо лівою рукою, а правою надіває великі темні окуляри. Сонце за кілька хвилин сховається, але перед заходом воно величезним іржаво-червоним диском зависає над горбом навпроти нас, щоб востаннє подивитись, як ідуть земні справи.

— Щодо завтра все зрозуміло, — кидаю я. — А післязавтра?

— Що «післязавтра»? — запитує жінка, не відводячи погляду від стрічки шосе.

— Які ваші плани на післязавтра?

— Певно, розпочнеться канцелярська робота. Не думаю, що мене пошлють на Балеарські острови.

— А далі? Чи ви не звикли сягати в думці так далеко?

— Не хочу вас бентежити, але тема про сенс життя здається мені досить амортизованою, — відповідає дама.

— Ваш Франк казав, що люди живуть або одним днем, або ж так, наче їм належить вічність. Цікаво, до якої категорії належите ви?

— До третьої, Альбере. Завжди, коли йдеться про дві категорії, можете бути певні, що я належу до третьої.

— Золота середина.

— Можна вважати й так. Хоча я б назвала це здоровим глуздом.

Мод зупиняється біля бензоколонки після повороту на Ідар. Поки дама займається бензином і мастилом, я виходжу розім'ятися. Бензоколонка — маленька база серед безкрайньої асфальтової автостради. Кав'ярня. Крамниця побутових дрібниць і сувенірів. Не забули й про туалети. Корисні споруди, та жодна з них зараз не приваблює мене. Повільно походжаю вузьким тротуаром біля низької будівлі з бетону й скла й, лише дійшовши до рогу, помічаю Сеймура.

Американець закляк перед своїм сірим «мерседесом» на порожньому майданчику для стоянки автомобілів і, піднявши капот, удає, ніби оглядає мотор. На мене не звертає ніякої уваги, хоч не помітити моєї персони він не міг. Це примушує мене роззирнутися навколо й рушити в зворотному напрямку повз туалети, крамничку, кав'ярню. Мод уже розраховується з хлопцем у жовтогарячому комбінезоні.

— Сеймур був на стоянці, але удав, що не бачить мене, — кажу я, коли ми рушаємо далі.

— Певно, в нього були на це причини, — байдуже відповідає жінка.

— Навіщо така маніакальна полохливість? Невже за нами хтось стежить?

— Хай це вас не хвилює, Альбере. Думайте про сенс життя, а побутові турботи залиште для мене.

Вже сутеніє, коли Мод, поступово зменшуючи швидкість, вирулює на бічну дорогу. Проїхавши ще близько кілометра, дама звертає з дороги й зупиняється за високим чагарником. Можна припустити, що десь поблизу зупинився й Сеймур, бо за п'ять хвилин він приєднується до нас.

— Не завадить трохи розім'ятися, — пропонує американець. — Трохи чистого повітря й трохи руху — це рекомендують навіть лікарі.

Рушаємо до дерев, що темніють на тлі ще ясного неба. Пахне свіжим сіном — певно, десь поблизу косили. Під крислатими деревами зовсім темно, але не настільки, щоб не побачити лаву край алеї. «Незаймана» німецька природа скрізь і завжди оздоблена лавами й кошиками для сміття.

Детально переповідаю розмову з Райєном. Американець уважно слухає, встромивши в рот незапалену сигарету. Коли я закінчую, він недбало кидає:

— Хитрий дурень. Передбачив усе, крім найголовнішого.

— Виходячи від нього, я зустрів Ерліха. Той натякнув, що збирається провчити Томаса.

— Цього можна було сподіватися.

— Після обіду ми з Ерліхом зустрілися знову. Домовились про деталі транспортування. Якщо вас цікавить…

— Ви знаєте, що це мене не цікавить.

— Все-таки дивно — витрачаєте такі гроші, щоб одержати двісті ящиків зброї, яка буде кинута…

— Гадаю, ви не забули попередити німця, що треба перевірити на складі товар. Це дасть нам найбільше часу для дії.

— Звичайно, попередив його.

— В такому разі все гаразд.

— Не знаю, як ви, а я починаю побоюватися саме тоді, коли здається, наче все гаразд, бо немає підстав, щоб усе було так добре. Не виключено, як ви кажете, що ми передбачили все, крім найголовнішого.

Американець ледь чутно сміється — коротко й невесело.