Богомил Райнов - Ранок дня не визначає

Я дивлюся на аркушик із зосередженим виглядом людини, яка робить подумки складні підрахунки. Зітхнувши, кажу:

— Гаразд, хай буде так. Але я хочу, аби ви знали, що поступаюсь тільки тому, що вимушений обставинами.

— Всі, хто приходить сюди, вимушені обставинами, — спокійно киває черепаха. — Люди не купують запасні частини для прикрас.

— Ваша правда. Правда завжди на боці сильнішого, містере.

Остання фраза, здається, приносить певне задоволення Райєнові, хоч це не заважає йому докинути:

— Сподіваюсь, ви не забуваєте, що зроблена вам знижка реальна тільки наполовину.

— Тобто як?

— А так: коли пишеться, що на великі запасні частини робиться сорок процентів знижки, фактично це означає тільки двадцять процентів. Решта двадцять процентів має бути виплачена як звичайні накладні витрати.

У цьому сталевому ящику явно розмовляють на якомусь особливому жаргоні. Карабіни називають запасними частинами, а хабар — накладними витратами.

— Але це змінює всю картину…

— Нічого не змінює, — спокійно заперечує Райєн. — Я вважав, що такі елементарні речі вам відомі.

— Накладні витрати — звичайна річ, — поспішаю погодитись я. — Але ви могли б легко перекрити їх, збільшивши знижку до шістдесяти процентів, і таким чином поєднали б свої інтереси з моїми.

— Я сказав: торгу не буде, — сухо нагадує черепаха. — Це остаточно.

Я знову дивлюся на аркуш, удаючи, ніби щось підраховую.

— Ви досить грубо тиснете на мене, містере…

Черепаха мовчить, заклякши в гордовитій позі.

— … На жаль, обставини на мене також тиснуть.

Роблю паузу, що повинно означати глибоку внутрішню боротьбу, потім запитую:

— Як відбудеться розрахунок?

— Виймете гроші й заплатите. Я гадав, що ви маєте при собі потрібну суму.

— Я маю при собі чекову книжку.

Райєн пересуває окуляри вперед, щоб поглянути на мене поверх них. Маленькі очиці недовірливі й колючі.

— Ви, здається, й справді новачок у нашій справі, коли не знаєте, що чеки в нас не котируються.

— Я припускав такий варіант і приготував потрібну суму. Але ж це дві валізи банкнотів! Погодьтеся, що я не можу ходити по місту з двома валізами банкнотів.

— Це мене не стосується.

— Гроші депоновані в касі готелю, за п'ять кроків звідси. Ми могли б вийти й, поки вип'ємо по чарці…

— По готелях не ходжу. Я не вуличний торгаш.

— У такому разі я можу зателефонувати секретарці, щоб вона принесла гроші.

— Ні, — так само категорично відрубує черепаха. — Я не звик допускати до себе третіх осіб.

Цей категоричний тон і ця задерта догори маленька голівка починають мене дратувати.

— Бачите, містере, може, я і справді новачок, але не настільки, щоб принести вам на стіл півтора мільйона доларів навзамін оцього аркушика, який навіть не є звичайною фактурою.

— Звичайна фактура тут, у шухляді, — спокійно каже черепаха, постукуючи пальцями по столі.

— Все одно. Ваша фактура — не більше як аркуш паперу. Мені ж потрібен не папірець, а…

— … Запасні частини, — підказує Райєн, щоб я бува не бовкнув зайвого.

— Саме так: запасні частини, а не рахунки на папері.

Черепаха знову витягує довгу шию. Маленькі очиці знову дивляться на мене поверх окулярів.

— Невже ви не довіряєте мені, містере?

— У нашій галузі, як вам відомо, довіра не фігурує як товар.

— І все ж без мінімальної довіри…

— Гадаю, моя довіра більша, ніж ваша.

— Так і повинно бути, — з гідністю киває черепаха. — Я представляю фірму з конкретною назвою і постійною адресою, тимчасом як ви…

— Я ваш клієнт, містере. До того ж платоспроможний.

— Але не настроєний платити.

— Навпаки. Але тільки за прийнятних умов.

Шеф делікатно чухає двома пальцями трохи видовжене, як у кожної черепахи, тім'ячко.

— Гаразд, запропоную вам прийнятні умови. Дайте мені подумати.

Я нікуди не поспішаю, тож даю йому змогу подумати. І, щоб спрямувати його думки в потрібному напрямку, дозволяю собі зауважити:

— Як на мене, то найкраще було б передати гроші й товар одночасно.

— А ви й справді важкий клієнт.

— Можемо укласти угоду на вашому складі. Вантажити запчастини й лічити гроші.

— Мені нема чого робити на складі. Дайте мені подумати.

Його роздуми не забирають багато часу — певно, в нього в голові були запасні варіанти, адже він наперед знав, що я не покладу йому на стіл пачки доларів. Подивившись якийсь час на бездоганно білу стелю — єдине, що в цьому сейфі не з металу, — Райєн переводить погляд на мене.